Перейти к содержимому


Самый Популярный Контент


#54493 Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка – 2017. Часть 1. (И...

Написано grandins_admin 10 Июль 2017 - 12:05

Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка – 2017. Часть 1.

(Инструкция для юристов)

 

Эффективное препятствование исполнению решения суда - высший пилотаж в профессии юриста, поскольку позволяет выиграть уже проигранное дело. Это тот случай, когда взыскатель, пройдя семь кругов ада в судах, получает только бесполезное решение суда, а деньги остаются у ответчика. Итак, что же нужно делать, если вы (по своей вине или не по своей) проиграли суд? Ну, во-первых, не заниматься "самолечением", а нанять профессионалов (то есть - нас). Во-вторых, если по каким-то причинам, доверить эту работу профессионалам вы не можете, воспользуйтесь информацией, приведённой ниже для подготовки тактики защиты. Сразу сделаю оговорку - эта статья базируется на Законе Украины "Об исполнительном производстве" в редакции от 02.06.2016 г. (№ 1404-VIII) в расчёте на то, что вы уже читали предыдущую статью "Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка".

 

1. Согласно пункта 3 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве», в исполнительном документе указывается дата рождения должника-физического лица. В реальной практике, в кредитных делах, обычно дата рождения должника банком указывается в иске и мигрирует в решение суда и исполнительный лист. Но в других категориях дел очень часто истец не знает этой даты либо по иным причинам не указывает её. Соответственно, возникает возможность обжаловать постановление об открытии исполнительного производства, если производство открыто на основании листа с отсутствующей датой рождения должника-физического лица (основание – пункт 6 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»). Также, этот механизм может применятся к «старым» исполнительным листам (выданным 5-10 лет назад), когда дата рождения должника не была обязательной к указанию.

 

2. Пункт 4 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» описывает обязательность указания в исполнительном листе идентификационного кода юридического лица и регистрационного номера учётной карточки плательщика налогов (ИНН) физического лица. Соответственно, это даёт возможность обжаловать постановления об открытии исполнительного производства по листам, выданным в отношении физических лиц ранее, чем вступил в силу данный закон (основание – пункт 6 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»). Также, это создаёт богатый потенциал использования ошибок в написании цифровых кодов судами (как, физических лиц, так и юридических), при выдаче исполнительных листов.

 

3. С учётом того, что пункт 7 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» указывает на обязательность наличия в исполнительном листе информации о сроке предъявления решения к исполнению, следует этот момент контролировать. Контроль должен быть, с одной стороны, дабы суд ошибочно не указал избыточный срок для предъявления листа (больше, чем положено по закону). С другой стороны – банки нередко пропускают сроки подачи листов и, если постановление об открытии исполнительного производства возникло по просроченному листу – его следует обжаловать (основание – пункт 2 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»).

 

4. Пункт 8 части 4 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» предусматривает возврат исполнительного листа, если взыскатель не предоставил доказательства оплаты авансового взноса (в случаях, когда авансирование является обязательным). Вероятнее всего, эта норма будет исполняться, однако, стоит контролировать данный момент, поскольку для взыскателей он является затратным. Возможно, его можно будет использовать для обжалования постановлений об открытии производств.

 

5. В соответствии с пунктом 4 части 4 статьи 5 закона, частный исполнитель не может исполнять решение, если сумма взыскания по исполнительному документу (с учётом сумм по исполнительным документам, которые уже пребывают у него на исполнении) превышает минимальный размер страховой суммы по договору страхования гражданско-правовой ответственности такого исполнителя. Создание споров в этой плоскости имеет богатый потенциал для обжалования действий частного исполнителя и «увязания» дел в судах.

 

6. Часть 1 статьи 6 закона предусматривает, что решения относительно взыскания денег могут исполняться банками и иными финансовыми учреждениями. Данная норма создаёт потенциальные риски, которые нужно контролировать (на будущее) для недопущения списания денег с должника без открытия исполнительного производства, т.е. минуя ГИС или частного исполнителя.

 

7. Часть 1 статьи 7 закона предусматривает возможность отправки исполнительного листа непосредственно в то учреждение, где должник получает доходы. С одной стороны, необходимо не допускать таких действий со стороны клиента-взыскателя, с другой стороны – использовать, в случае с оппонентом-взыскателем (исполнительный лист, отправленный на предприятие, теряется).

 

8. Из части 4 статьи 9 закона усматривается возможность признания недействительными договоров отчуждения имущества, заключенных во время наличия в Едином реестре должников информации о неисполненных долговых обязательствах отчуждателя имущества. Указанная норма создаёт системные риски, не только для должников, пытающихся скрыть свое имущество (например, полученное по наследству), но и для любого лица, совершающего сделку по приобретению имущества. В частности, данную норму можно использовать, как «мину замедленного действия», учитывая возможность нестабильной работы реестров, с целью заключения заведомо недействительной сделки.

 

9. Пункт 1 части 1 статьи 10 закона описывает богатый набор мероприятий по принудительному исполнению решений, который стимулирует творческие решения, а именно, обращение взыскания на:

- ценные бумаги;

- имущественные права;

- корпоративные права;

- имущественные права интеллектуальной собственности;

- объекты интеллектуальной деятельности;

- объекты творческой деятельности;

- имущество и имущественные права должника, пребывающие у иных лиц или полагающиеся должнику от иных лиц, либо должник владеет им совместно с иными лицами.

 

10. Часть 5 статьи 13 закона описывает сроки снятия арестов исполнителем, а также ответственность последнего за нарушение этих сроков. Данную норму целесообразно использовать для подготовки жалоб на бездеятельность исполнителя и контроля за его действиями.

 

11. Второй абзац части 5 статьи 15 закона предусматривает замену стороны исполнительного производства, на основании постановления исполнителя, в случае изменения названия юридического лица или фамилии, имени, отчества физического лица. Однако, такая замена возможна только при наличии доказательств изменения. И если по юридическому лицу все изменения легко отследить в реестре, то в отношении физических лиц, есть ряд возможностей, усложняющих выявление и сбор доказательств касающихся изменений персональной информации.

 

12. Пункт 1 части 2 статьи 18 закона описывает достаточно общую норму: «Исполнитель обязан совершать мероприятия принудительного исполнения решений способом и в порядке, которые установлены исполнительным документом и этим Законом». Но, ключевые слова в данном предложении – способом и в порядке – поскольку, когда исполнителю отправляется иностранная валюта, «драгоценности» и ценные бумаги, важно не позволять ему уклонятся от регламента взыскания, описанного законом и инструкцией и обходить «острые углы». Эти слова должны постоянно возвращать исполнителя в то русло, которое ведет в тупик, поэтому на данную норму закона полезно ссылаться во всех ходатайствах, заявлениях, жалобах.

 

13. Пункт 5 части 2 статьи 18 закона также описывает общую норму: «Исполнитель обязан разъяснять сторонам и иным участникам исполнительного производства их права и обязанности». Однако, эту норму достаточно удобно использовать для издевательств над исполнителями и обжалования их действий и бездействий.

 

14. Пункт 3 части 3 статьи 18 закона описывает весьма неприятное право исполнителя, а именно – возможность получать бесплатно любую информацию, необходимую для совершения исполнительных действий (в том числе конфиденциальную) от любых государственных органов, от предприятий и организаций всех форм собственности. Поскольку универсальный механизм игнорирования обращений исполнителя выработать достаточно сложно и нее менее сложно убедить ответственных лиц предприятий защищать интересы должника, то такие механизмы будут создаваться индивидуально. Также данная норма создаёт системные риски утечки важной коммерческой информации через данный канал (частные и государственные исполнители).

 

15. Пункт 4 части 3 статьи 18 закона устанавливает весьма неприятное – право исполнителя на принудительное проникновение в жилье или иное владение должника. Это право было и в предыдущей версии закона. Обратить внимание следует, что принудительное проникновение возможно на основании мотивированного решения суда, т.е. в обязательном порядке следует обжаловать решение (определение) суда про принудительное проникновение. На случай проигрыша в суде, следует заранее подготовить доказательства того, что всё имущество должника, находящееся в помещении, ему не принадлежит.

 

16. Пункт 7 части 3 статьи 18 закона предусматривает возможность наложения ареста на деньги и иные ценности должника, в том числе, опечатывание касс и мест хранения денег. Данную норму удобно использовать для издевательств над исполнителем, путём ходатайств о наложении ареста на ценные бумаги, опечатывание сейфа с драгоценностями и валютой, места хранения денег в виде отечественной мелочи и т.п.

 

17. Пункт 14 части 3 статьи 18 закона предусматривает право исполнителя обращаться в суд с целью обеспечения привода должника, который не является по вызову к исполнителю. Данная норма может использоваться для злоупотреблений частными исполнителями, с целью создания неудобств должникам.

 

18. Пункт 19 части 3 статьи 18 закона описывает право исполнителя на обращение в суд с представлением о запрете выезда за рубеж должникам. Такая же норма существовала и в законе предыдущей редакции, но она требует комментариев. Формулировка закона: «в случае уклонения должника от исполнения обязательств, возложенных на него решением…» предусматривает, что запрет на выезд может быть применён лишь в отношении тех решений, которыми на должника возлагаются какие-то обязанности, когда исполнитель не может исполнить решение в отсутствие должника. Что же касается кредитных споров, то подавляющее большинство решений выносятся с формулировкой «взыскать с должника денежную сумму». Участие должника при исполнении такого решения сводится к нулю – должник не может взыскать деньги сам с себя; в решении не написано «обязать должника заплатить»; все полномочия по принудительному исполнению решений законом переданы исполнителям, но не должникам. Таким образом, любые попытки исполнителя запретить выезд должника за рубеж имеют целью не реальное исполнение решения, а создание неудобств должнику в надежде на «добровольное исполнение». Следует заметить, что судебная практика в последнее время (в широкой массе) относительно справедлива и исполнителям отказывают в представлениях о запрете выезда, если в исполнительном производстве не усматривается доказательство того, что должник действительно уклоняется от исполнения решения суда. Для того, что гарантированно не допустить запрета на выезд, по моему мнению, целесообразно использовать такую новацию нового закона, как подача декларации. В ней можно указать, что должник владеет иностранной валютой, драгоценными камнями (муляжами), вкладами в (разорившихся) кредитных союзах и (мусорными) ценными бумагами; а затем можно указать, что вся необходимая информация для полного и своевременного исполнения решения предоставлена и любые дальнейшие задержки могут быть связаны только с саботажем со стороны исполнителя.

 

Эта же норма закона описывает возможность запрета выезда за рубеж руководителю должника-юридического лица. Мне кажется, что возможность запрета выезда руководителю может иметь неплохой потенциал для исполнения решения в отношении юридических лиц и государственных органов, при условии, что руководитель должника не будет осведомлён о таком запрете(тах).

 

19. Пункт 21 части 3 статьи 18 закона позволяет исполнителю получать информацию про договора должника о хранении ценностей или предоставление должнику в имущественный найм (аренду) индивидуального банковского сейфа, который охраняется банком. Хотя положения закона описывают получение такой информации от банков и иных финансовых учреждений, я не вижу никакой проблемы в том, что должник сам может предоставить данную информацию исполнителю с целью издевательств. Например, исполнение решения происходит в г. Одессе, а должник пишет заявление, что в г. Болграде, по адресу такому-то у него арендован сейф на предприятии таком-то. В сейфе хранятся унаследованные от бабушки драгоценности.

 

20. Часть 4 статьи 19 закона описывает обязанность сторон немедленно, не позднее следующего рабочего дня после наступления соответствующих обстоятельств, письменно информировать исполнителя об изменении места пребывания или местонахождения, а должника-физического лица и об изменении места работы. Данная норма создаёт богатый потенциал для издевательств путём засыпания исполнителя заявлениями о перемещении должника и о постоянной смене места работы. С другой стороны, активная коммуникация может быть истолкована судом, как содействие в скорейшем исполнении  решения суда (например, при рассмотрении вопроса о запрете выезда за рубеж).

 

21. Пункт 3 части 5 статьи 19 закона обязывает должника подать декларацию о доходах и имуществе, в том числе указать информацию о деньгах и имуществе принадлежащих должнику от третьих лиц. Это создаёт богатейшие возможности для злоупотреблений, поскольку позволяет указывать деньги и имущество, являющиеся спорными (т.е. должник считает, что ему кто-то должен, а этот «кто-то» так не считает), вынуждая исполнителя проверять весь этот массив информации. Как вариант, можно подать расписки о долгах, договора займа от юридических лиц и т.п.

 

22. Часть 5 статьи 20 закона чрезвычайно ценна! Она описывает, что за недостоверную или необъективную оценку имущества оценщик несет уголовную ответственность, о чём должен быть предупреждён исполнителем. Во-первых, в случае отсутствия такого предупреждения, можно заявлять отвод исполнителю и оценщику. Во-вторых, практически все оценки недвижимости в исполнительном производстве происходят без фактического осмотра, поскольку исполнителя и оценщика никто не допускает на объект (например, квартиру). Таким образом, сделанный «на скорую руку» отчёт оценщика может содержать массу ошибок и неточностей. Достаточно провести рецензию, в результате которой установить, что оценка или недостоверна, или необъективна и оценщик получит проблемы с правоохранительными органами, что для должника весьма удобно.

 

23. Если исполнительные действия уже начались, возникли неудобства, связанные с ними и необходимо срочно получить отсрочку, можно воспользоваться нормой, описанной в части 1 статьи 21 закона, а именно заявить, что необходим переводчик, поскольку на русском/украинском должник плохо понимает. В этом случае исполнитель обязан предоставить до 10 дней на поиск переводчика. Игнорирование данной нормы и проведение исполнительных действий может стать основанием для отвода исполнителю и отмены результатов действий (решений/актов) в судебном порядке.

 

24. Часть 2 статьи 22 описывает случаи, когда при исполнительных действиях обязательно присутствие понятых. Эта норма закладывает определенные риски для актов исполнителя, при их обжаловании. Я сталкивался с ситуациями, когда исполнительные действия проводились фактически без понятых (вписывались подставные лица, без указания,  или с указанием адресов). В этом случае можно вызывать понятых в суд свидетелями, допрашивать и доказывать суду нарушение порядка проведения исполнительных действий, с целью отмены акта исполнителя (с последующим отводом). Также можно организовывать исполнителю «своих» понятых, которые в суде заявят, что всё было не так, как описано в акте. При обжаловании таких актов целесообразно ссылаться на абзац 3 части 3 статьи 22 закона, предусматривающей, что понятой обязан засвидетельствовать факт, содержание и результаты исполнительных действий, во время проведения которых он присутствовал.

 

25. Абзац 2 части 1 статьи 23 закона описывает общие требования к отводу исполнителю. В частности, он должен быть мотивированным, изложенным в письменной форме и может быть заявлен в любой момент до окончания исполнительного производства. Вопрос отвода исполнителя разрешается начальником отдела, в котором работает исполнитель, а в случае с частным исполнителем – ним самим. Отказ в отводе может быть обжалован в суд в 10-дневный срок (абзац 4 части 2 статьи 23 закона). С учётом этого, целесообразно готовить шаблоны отводов, одновременно с открытием производства, с целью оперативной подготовки и подачи.

 

26. Часть 2 статьи 26 закона указывает, что к заявлению о принудительном исполнении решения взыскатель приобщает квитанцию об оплате авансового взноса в размере 2% суммы, подлежащей взысканию, но не более 10 минимальных размеров заработной платы (32 000 грн.) а по решениям неимущественного характера и обеспечению иска – в размере 1 минимильного размера заработной платы (3200 грн.) с должника – физического лица и в 2 раза больше (6400 грн.) с должника – юридического лица. Целесообразно контролировать оплату авансового взноса взыскателем – изучать квитанции, пересчитывать суммы – с целью обжалования постановлений об открытии производства при неоплате (неполной оплате) авансового взноса.

 

27. Часть 2 статьи 26 закона также описывает относительно богатый список случаев освобождения взыскателей от уплаты авансового взноса, который целесообразно изучать на предмет применения или «притягивания за уши» в тех случаях, когда нужно защитить интересы взыскателя.

 

28. Абзац 2 части 5 статьи 26 закона предусматривает обязанность исполнителя указать в постановлении об открытии производства сумму исполнительного сбора, подлежащую взысканию. Этот момент нужно контролировать с точки зрения правильности расчёта и соответствия сумм (например, если долг был частично погашен до открытия исполнительного производства).

 

29. Часть 1 статьи 28 закона предусматривает, что должник считается уведомлённым о начале принудительного исполнения решений, если ему отправлено постановление об открытии исполнительного производства по адресу, указанному в исполнительном документе. С одной стороны, необходимо контролировать этот момент, и принимать всю корреспонденцию, чтоб не пропустить начало принудительного исполнения. С другой стороны, можно злоупотреблять этой нормой, снявшись с регистрации ещё в процессе судебной тяжбы и заявив суду об отсутствии адреса постоянного проживания (БОМЖ). Это усложнит процесс, как для истца (в суде), так и для взыскателя (на стадии исполнения).

 

30. Часть 2 статьи 28 закона предусматривает возможность получения документов исполнительного производства в электронной форме, что очень удобно для оперативного контроля действий исполнителя взыскателями.

 

31. Часть 1 статьи 29 закона предусматривает, что исполнительные действия проводятся не ранее 06:00 и не позднее 22:00. С учетом возникшего института частных исполнителей, эту норму придётся контролировать, поскольку последние наверняка будут работать и в неурочное время.

 

32. Часть 3 статьи 33 закона предусматривает право исполнителя и сторон обращаться в суд с заявлением об установлении или изменении способа и порядка исполнения решения, в случае наличия обстоятельств, усложняющих или делающих невозможным исполнение решения. Данную норму целесообразно использовать для обжалования действий/бездействия исполнителя, который отказывается обращать взыскание на валюту, ценные бумаги, драгоценные камни. Жалоба подаётся по принципу «если исполнитель считает, что это слишком сложно, он мог обратиться в суд за изменением способа и порядка исполнения решения, но не сделал этого».

 

33. Пункт 3 части 1 статьи 34 закона описывает ситуацию, когда исполнитель останавливает совершение исполнительных действий в случае остановки судом реализации арестованного имущества, при отсутствии у должника иного имущества. Данная норма наталкивает на мысль, что в случае запущенной ситуации у должника, при необходимости оперативно отменить торги, можно вместо обжалования действий исполнителя и решения которое исполняется, ставить вопрос об остановке судом реализации имущества.

 

10.07.2017 г. (с) Андрей Степаненко, Консалтинговая компания "Гранд Иншур"

P.S. Никогда не применяйте эти технологии в делах о взыскании алиментов - плохая карма.

 

Продолжение следует...


  • japednup, Mavavto, XTHighamlogy и еще 1 это нравится


#613 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Виктор Николаев 21 Июнь 2014 - 13:05

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України

м. Київ
22 квітня 2014 року
N 4-рп/2014

Справа N 1-5/2014

 

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича - доповідача,

Мельника Миколи Івановича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Стецюка Петра Богдановича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шевчука Станіслава Володимировича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - Кодекс) у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

          Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне звернення громадянина Рейніша Л. В.

          Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність неоднозначного застосування судами України положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу.

          Заслухавши суддю-доповідача Запорожця М. П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

 

          1. Суб'єкт права на конституційне звернення - громадянин Рейніш Л. В. - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України в аспекті того, чи підлягають окремому апеляційному оскарженню ухвали суду першої інстанції, не зазначені в частині першій статті 293 Кодексу.

          Необхідність в офіційному тлумаченні названих положень Конституції України та Кодексу Рейніш Л. В., посилаючись на долучені до конституційного звернення копії судових рішень, обґрунтовує неоднозначним застосуванням судами загальної юрисдикції положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу. Зі змісту доданих копій рішень вбачається, що в одних випадках суди приймали до розгляду скарги на ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення, зазначаючи, що ці ухвали можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, а в інших - відмовляли в такому розгляді виходячи з того, що вказані ухвали не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а заперечення на них включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає за необхідне дати офіційне тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

 

          2. Конституційний Суд України, розглядаючи порушене в конституційному зверненні питання, виходить з такого.

 

          2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (частина перша статті 8, стаття 21, частина перша статті 24 Конституції України).

          Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

          У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом (абзац перший статті 26).

 

          2.2. Здійснення судочинства на засадах, визначених в Основному Законі України, - це конституційна гарантія права кожного на судовий захист. Однією з таких засад є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). У Рішенні від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 Конституційний Суд України зазначив, що можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

          Відповідно до практики Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим там, де такі суди існують, гарантії, що містяться в статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх "цивільних прав та обов'язків" (пункт 65 Рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року та пункт 122 Рішення у справі "Кудла проти Польщі" від 26 жовтня 2000 року).

          Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду конкретизовано в главах 1, 2 розділу V Кодексу, якими врегульовано процедуру перегляду рішень та ухвал суду в цивільному судочинстві. Зокрема, у частині першій статті 293 Кодексу міститься перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Згідно з частиною другою статті 293 Кодексу заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Аналіз положень цих статей дає підстави для висновку, що вони встановлюють особливості оскарження ухвал суду першої інстанції, а саме - разом із рішенням суду або окремо від нього.

          За правовою позицією Конституційного Суду України положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, необхідно розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010); перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, наведений у статті 293 Кодексу, не є вичерпним (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

 

          2.3. Згідно з пунктом 10 частини першої статті 293 Кодексу окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення.

          Досліджуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України враховує, що особливістю ухвал суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення або відмови у внесенні виправлень є те, що суд може постановити їх у будь-який час, зокрема й після набрання рішенням законної сили. За цих умов такі ухвали суду першої інстанції фактично не можуть бути оскаржені разом із рішенням суду.

          Крім того, відсутність можливості апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення окремо від рішення суду у випадку, якщо наявні у тексті судового рішення неточності (арифметичні помилки чи описки) стосуються істотних обставин, може ускладнити або навіть унеможливити виконання судового рішення. Конституційний Суд України зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначені у законі дії, спрямовані на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012). Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (пункт 43 Рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року).

          Конституційний Суд України вважає, що можливість апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення в такому самому порядку, як і ухвал щодо внесення виправлень у рішення, узгоджується зі справедливістю як складовою принципу верховенства права та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема рівністю усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

          Отже, положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу необхідно розуміти так, що ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

          Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

 

          1. В аспекті конституційного звернення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України необхідно розуміти так, що апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як про внесення виправлень у рішення, так і про відмову у внесенні виправлень у рішення.

         

          2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

 

          Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Прикрепленные файлы


  • Michaeluttex, XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#642 НБУ ограничил суммы выдачи иностранной валюты с текущих (депозитных) счетов,...

Написано Виктор Николаев 04 Сентябрь 2014 - 14:17

В последний рабочий день лета, НБУ принял целый ряд мер для укрепления национальной валюты Украины. Так, согласно Постановления правления Национального банка Украины "О введении дополнительных механизмов для стабилизации денежно-кредитного и валютного рынков Украины" от 29.08.2014 года №540, введены следующие ограничения:

  1. НБУ запретил резидентам - погашать кредиты, займы в иностранной валюте по договорам с нерезидентами, раньше срока, предусмотренного договорами. Теперь, Национальный банк Украины не осуществляет регистрацию изменений к договорам о привлечении резидентами-заемщиками кредитов, займов в иностранной валюте от нерезидентов, которые касаются сокращения сроков выполнения резидентами-заемщиками обязательств по таким договорам или их досрочного выполнение.
  2. Ограничены операции по продаже наличной иностранной валюты одному лицу в один операционный (рабочий) день суммой, не превышающей в эквиваленте 15 тыс. гривен в рамках одного банковского учреждения. Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет купить значительное количество инвалюты, то теперь такое "удовольствие" придется растягивать на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн.
  3. Введены ограничения по осуществлению переводов иностранной валюты за пределы Украины по поручению физических лиц. Так, в рамках "частного перевода" без подтверждающих документов с текущего счета в иностранной валюте или без его открытия - можно перевести сумму в иностранной валюте, которая в эквиваленте не превышает 15 000 гривен в один операционный (рабочий) день. Физические лица-нерезиденты осуществляют такие переводы на основании документов, подтверждающих источники происхождения средств. В случае же необходимости осуществления перевода суммы иностранной валюты в эквиваленте превышающую 15 000 гривен, но не более 150 000 гривен в месяц,то такой перевод должен подтверждаться соответствующими документами (договора, инвойсы и т.п.). Исключение - оплата на лечение в медучреждениях другого государства, оплата учебного процесса, пенсии, алименты и т.п.
  4. Вводится ограничение на выдачу наличных денежных средств в национальной валюте через кассы и банкоматы в пределах до 150 000 гривен в сутки на одного клиента. Требования настоящего подпункта не распространяются на выдачу наличных средств: на выплату заработной платы, командировочных расходов , пенсий, стипендий, других социальных и приравненных к ним выплат, на выплаты гарантированных сумм возмещения вкладчикам за счет средств Фонда гарантирования вкладов физических лиц.
  5. Вводится ограничение на выдачу (получение) банками наличных денежных средств в иностранной валюте с текущих и депозитных счетов физических и юридических лиц через кассы и банкоматы в пределах до 15 000 гривен в сутки на одного клиента в эквиваленте по официальному курсу Национального банка Украины. Указанное требование распространяется на выдачу (получение) наличных денежных средств как в пределах Украины, так и за ее пределами независимо от количества счетов клиента в одном банке.  Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет получить с депозитного или  текущего счета иностранную валюту в сумме более эквивалента 15 тыс. грн., то теперь такое "удовольствие" придется растягивать ежедневными посещениями банковского учреждения на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн. Исключения: диппредставительства, а также операции по обеспечению расходов на командировки работников за границу.
  6. Выдача наличных денежных средств в пределах Украины по электронным платежным системам, эмитированным как резидентами, так и нерезидентами, осуществляется исключительно в гривнах. Также, иностранная валюта, переведенная из-за границы в пользу физического лица для выплаты наличными деньгами без открытия счета, выплачивается получателю исключительно в гривнах. Таким образом, все электронные переводы (ВестернЮнион и т.п.) будут выдаваться в Украине исключительно в гривне.

Все указанные ограничения будут действовать до 2 декабря 2014 года.

 

Офіційно опубліковано 02.09.2014

 

 

 

 

 

Правління Національного банку України

П О С Т А Н О В А

 

від  29 серпня 2014 р.                                                                         540                                                                        м. Київ

 

Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України

 

Ураховуючи суспільно-політичне напруження, наявність певних елементів ризику та невизначеності щодо подальшого розвитку ситуації, а також беручи до уваги економічні проблеми, пов’язані з проведенням антитерористичної операції на території України, з метою недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 33, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України “Про Національний банк України”, статтями 66, 67 та главою 11 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Правління Національного банку України постановляє:

 

1. Запровадити такі заходи щодо діяльності банків та фінансових установ:

 

1) дозволити резидентам здійснювати погашення кредитів, позик (у тому числі фінансової допомоги) в іноземній валюті за договорами з нерезидентами, у тому числі в разі укладання додаткових угод до кредитних договорів, не раніше строку, передбаченого договорами. Зазначена вимога поширюється на випадки дострокового виконання резидентом-позичальником зобов’язань як за основною сумою кредиту/позики, так і за іншими платежами, установленими договором кредитування (позики).

 

Національний банк України не здійснює реєстрацію змін до договорів про залучення резидентами-позичальниками кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів, які стосуються скорочення строків виконання резидентами-позичальниками зобов’язань за такими договорами або їх дострокового виконання;

 

2) уповноважені банки здійснюють операції з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні на міжбанківському валютному ринку України відповідно до нормативно-правового акта Національного банку України, що регулює порядок та умови торгівлі іноземною валютою. Операції без поставки валют забороняються;

 

3) дозволити здійснювати операції з продажу готівкової іноземної валюти одній особі в один операційний (робочий) день у сумі, що не перевищує в еквіваленті 15 000 гривень у межах однієї банківської установи;

 

4) за дорученням фізичних осіб за межі України здійснюються перекази іноземної валюти за поточними валютними неторговельними операціями:

 

без підтвердних документів з поточного рахунку в іноземній валюті або без його відкриття – на суму, що в еквіваленті не перевищує 15 000 гривень в один операційний (робочий) день. Фізичні особи-нерезиденти здійснюють такі перекази на підставі документів, що підтверджують джерела походження коштів;

 

з поточного рахунку в іноземній валюті – на суму, що в еквіваленті перевищує 15 000 гривень, але не більше ніж 150 000 гривень на місяць. Фізичні особи-резиденти здійснюють такі перекази виключно на підставі підтвердних документів.

 

Зазначені в абзаці третьому цього підпункту вимоги щодо обмеження суми переказу не поширюються на:

 

оплату витрат на лікування в медичних закладах іншої держави, а також на оплату витрат на транспортування хворих;

 

оплату витрат, пов’язаних зі смертю громадян за кордоном (транспортні витрати та витрати на поховання);

 

перекази, що здійснюються на підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових, слідчих та інших правоохоронних органів;

 

оплату витрат на навчання виключно для оплати навчального процесу; перекази коштів, отриманих як оплата праці нерезидентами в Україні, пенсії, аліменти; оплату витрат іноземним судовим, слідчим, нотаріальним та іншим повноважним органам (у тому числі сплата податків, зборів, інших обов’язкових платежів);

 

перекази, що здійснюються громадянами в разі виїзду за кордон на постійне місце проживання;

 

5) банки зобов’язані обмежити видачу готівкових коштів у національній валюті через каси та банкомати в межах до 150 000 гривень на добу на одного клієнта. Вимоги цього підпункту не поширюються на видачу готівкових коштів:

 

на виплату заробітної плати, витрат на відрядження (у межах норм, установлених законодавством), пенсій, стипендій, інших соціальних та прирівняних до них виплат (крім матеріальної допомоги);

 

на виплати гарантованих сум відшкодування вкладникам за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

 

6) призупинити випуск банками ощадних (депозитних) сертифікатів. Погашення раніше випущених ощадних (депозитних) сертифікатів здійснюється виключно шляхом перерахування коштів на рахунок власника сертифіката або його пред’явника;

 

7) уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені

 

в   іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції;

 

8) установити для уповноважених банків ліміт загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Л13-1) не більше 1%;

 

9) уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

 

Зазначена вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як у межах України, так і за її межами незалежно від кількості рахунків клієнта в  одному банку.

 

Вимоги цього підпункту не поширюються на:

дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, міжнародні фінансові організації, представництва міжнародних фінансових організацій та їх співробітників, якщо вони не є громадянами України або не проживають у ній постійно та акредитовані Міністерством закордонних справ України;

 

операції із забезпечення витрат на відрядження працівників за кордон резидентами ? юридичними особами і фізичними особами-підприємцями та іноземними представництвами;

 

10) уповноважені банки зобов’язані включити суму балансової вартості придбаних облігацій внутрішніх державних позик з індексованою вартістю, зменшену на розмір нарахованого купонного доходу, до розрахунку загальної (довгої/короткої) відкритої валютної позиції;

 

11) уповноважені банки повинні забезпечити проведення виваженої політики під час здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою і з цією метою вони мають здійснювати:

 

щоденний моніторинг операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України в цілому по системі банку;

 

заходи щодо аналізу операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України стосовно їх відповідності суті діяльності клієнта та його фінансового стану, економічної доцільності та наявності очевидної законної мети.

 

Керівники банків мають взяти під особистий контроль здійснення банками операцій з торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України;

 

12) зобов’язати уповноважені банки для здійснення купівлі іноземної валюти за дорученням клієнтів попередньо зараховувати кошти в гривнях на окремий аналітичний рахунок балансового рахунку 2900 “Кредиторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти, банківських та дорогоцінних металів для клієнтів банку” (далі ? рахунок 2900). Із цього рахунку кошти можуть бути перераховані для купівлі іноземної валюти не раніше третього операційного дня з дня зарахування гривень на цей рахунок.

 

Уповноважений банк перераховує на рахунок 2900 такий обсяг коштів у гривнях, що достатній для здійснення операцій з купівлі зазначеного в заяві обсягу іноземної валюти, перерахованого за курсом гривні до іноземної валюти в день зарахування коштів у гривнях на рахунок 2900, але не нижче, ніж офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на цей день.

 

У разі зміни курсу іноземної валюти в день здійснення операції з купівлі іноземної валюти уповноваженим банкам дозволяється додатково зараховувати кошти в гривнях на рахунок 2900 у сумі, що не вистачає для виконання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти. Коли клієнт не має можливості перерахувати додаткову суму гривні на купівлю іноземної валюти та згоден на придбання меншої суми іноземної валюти, банк здійснює купівлю іноземної валюти, меншу ніж вказана в заяві про купівлю іноземної валюти.

 

З метою недопущення недобросовісної практики проведення валютних операцій, зокрема купівлі іноземної валюти за фіктивними угодами, які мають на меті використання коштів з протиправною метою, уповноважені банки формують реєстр з купівлі іноземної валюти, який подається до Національного банку України в день отримання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти, разом з документами, які є підставою для купівлі іноземної валюти.

 

Уповноважений банк має забезпечити неухильне дотримання вимог цього підпункту. У зв’язку з цим банки мають відмовляти клієнтам у кредитуванні (авансуванні) в іноземній валюті, якщо такі кошти залучаються для оплати зобов’язань клієнта в іноземній валюті з метою уникнення виконання вимоги цього підпункту;

 

13) видача готівкових коштів у межах України за електронними платіжними засобами, що емітовані як резидентами, так і нерезидентами, здійснюється виключно в гривнях;

 

14) іноземна валюта, переказана з-за кордону на користь фізичної особи ? резидента і нерезидента для виплати готівкою без відкриття рахунку, виплачується одержувачу виключно в гривнях.

 

2. Установити, що на період дії цієї постанови операційний день банку триває до 18.00. Операції банку, що здійснюються після закінчення операційного дня, відображаються банком на наступний день.

 

3. Інші нормативно-правові акти Національного банку України діють у частині, що не суперечить вимогам цієї постанови.

 

4. Постанова набирає чинності з 02 вересня та діє до 02 грудня 2014 року включно.

 

5. Контроль за виконанням цієї постанови залишаю за собою.

 

 

Голова                                                                                                              В. О. Гонтарева

 

Інд. 29-2


  • BarbaraWani и Michaeluttex это нравится


#628 Постанова ВСУ від 2 липня 2014 року №6-36цс14 (Заем по расписке по умолчанию...

Написано Виктор Николаев 14 Июль 2014 - 11:15

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-36цс14

 

          У частині першій статті 1048 ЦК України, яка має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

          Згідно зі статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

          Таким чином, у випадку, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, позичальник зобов’язаний сплатити винагороду (проценти за користування позикою) й у випадку, коли таким договором не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики.

 

 

 

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

 2 липня 2014 року                                                                                                                      м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

    

головуючого

суддів:

 

Яреми А.Г.,

Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л., -

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від18 грудня 2013 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

         У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою.

Зазначала, що 24 жовтня 2009 року вона надала ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 111 902 грн, які остання зобов’язалась повернути їй до 1 січня 2010 року, що підтверджується відповідною розпискою.    

         Посилаючись на те, що в установлений строк ОСОБА_2 зазначені грошові кошти не повернула, просила стягнути з неї 111 902 грн основного боргу, 10 080 грн 37 коп. – три проценти річних від простроченої суми за період з 1 січня 2010 року до 31 грудня 2012 року на підставі частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та 32 564 грн 60 коп. процентів за користування позикою на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.

         У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною.

         Посилаючись на те, що 24 жовтня 2009 року проти своєї волі під психологічним тиском ОСОБА_3 видала зазначену вище розписку, але вказані в розписці грошові кошти вона не отримувала, просила визнати розписку недійсною. 

         Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1  задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  111 902 грн позики, що станом на 27 грудня 2012 року за курсом Національного банку України еквівалентно 14 тис. доларів США, та 10 070 грн 29 коп. – три проценти річних від суми позики за прострочення виконання грошового зобов’язання; у задоволенні решти позовних вимог і зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

          Додатковим рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  2 294 грн витрат на правову допомогу.

          У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою та прийняття нового рішення в цій частині, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. 

          Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).   

          Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1  доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

          У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 24 жовтня 2009 року ОСОБА_2 одержала в позику від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США та зобов’язалась повернути їх до 1 січня 2010 року, про що видала розписку.

          Зазначені грошові кошти в установлений строк ОСОБА_2 не повернула.      

          Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають із тих підстав, що договором позики не передбачено нарахування та одержання позикодавцем процентів від суми позики. 

          Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, містяться висновки про те, що до правовідносин фізичних осіб, які виникли з надання позики, підлягає застосуванню стаття 1048 ЦК України, тому у разі, якщо договором позики не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики (не встановлена безоплатність договору позики), вимоги позикодавця про стягнення процентів від суми позики є правомірними і їх розмір у такому разі повинен визначатись на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1048 ЦК України.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

          Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування сумою позики, або безоплатним – якщо виконання позичальником зобов’язання обмежується поверненням боргу.

          Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України.

          Так, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 

          Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

          Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в частині другій статті 1048 ЦК України. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

          Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.  

          Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України в подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, з огляду на те, що спірний договір позики не є безоплатним у розумінні норм частини другої статті 1048 ЦК України та що розмір процентів від суми позики ним не встановлений, суд касаційної інстанції, не застосувавши до спірних правовідносин положення статті 1048 ЦК України, дійшов помилкового висновку про те, що позикодавець не має права на одержання від позичальника процентів від суми позики, оскільки цим договором не передбачено нарахування та одержання зазначених процентів. 

          За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року підлягає скасуванню в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

         Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

         Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувати в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-36цс14.doc   47,62К   120 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#48631 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Justinwam 06 Март 2015 - 17:12

Доброго дня. Выражу свою благодарнось ТС за решение этой проблемы Жду еще рекомендции.
  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#25 Постанова ВСУ від 18.06.2012 року у справі №6-73цс12

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

18 червня 2012 року                                                                                                        м. Київ

 

Верховний Суд України у складі:

 

головуючого Жайворонок Т.Є.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор’євої Л.І.,

Гриціва М.І.,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Гусака М.Б.,

Ємця А.А.,

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Коротких О.А.,

Косарєва В.І.,

Кривенди О.В.,

Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Панталієнка П.В.,

Пивовара В.Ф.,

Потильчака О.І.,

Пошви Б.М.,

Прокопенка О.Б.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Скотаря А.М.,

Таран Т.С.,

Терлецького О.О.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г., -

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договору поруки припиненим,

 

в с т а н о в и в :

 

У серпні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим. Зазначала, що 23 серпня 2007 року між нею та ПАТ «УкрСиббанк» був укладений договір поруки НОМЕР_1 з метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту НОМЕР_2 від 23 серпня 2007 року. Після уточнення позовних вимог просила визнати договір поруки припиненим, посилаючись на те, що 17 березня 2009 року між позичальником та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено додаткову угоду НОМЕР_3, за якою до основного договору було внесено зміни, унаслідок чого збільшився обсяг її, поручителя, відповідальності.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 січня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 31 березня 2011 року, позов задоволено: визнано припиненим зобов’язання за договором поруки від 23 серпня 2007 року НОМЕР_1, укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 19 квітня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

10 листопада 2011 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та клопотання про поновлення строку подання такої заяви.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 20 січня 2012 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2012 року справу повернуто до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для розгляду клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2012 року поновлено ОСОБА_1 строк подання вказаної заяви.

У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав ухвалу судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, що потягло, на її думку, ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи судом установлено, що 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 (позичальник) та ПАТ «УкрСиббанк» (кредитор) укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_2 у сумі 65 тис. доларів США терміном дії до 21 серпня 2037 року зі сплатою 11,3% річних за користування коштами протягом перших 30 календарних днів з переглядом розміру процентної ставки відповідно до умов договору після закінчення цього строку та кожного наступного місяця кредитування (п. 1.3.1 договору). Згідно з п. 1.3.2 договору новий розмір процентної ставки може бути встановлений у разі настання будь-якої з обставин, передбачених ч. 1 п. 5.2 цього договору, а саме: порушення позичальником кредитної дисципліни, документально підтвердженого погіршення фінансового стану позичальника, здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та (або) кредитами, зміни в грошово-кредитній політиці Національного банку України (далі – НБУ) та таке інше, звільнення позичальника з основного місця роботи.

Для забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 (поручитель) та банком було укладено договір поруки від 23 серпня 2007 року НОМЕР_1. Відповідно до п. 2.1 договору поруки кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, унаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під «згодою поручителя» сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом проставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та(або) отримання його письмової згоди з такими змінами та(або) шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та(або) укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін.

23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено додаткову угоду НОМЕР_4, згідно з якою п. 5.2 договору споживчого кредиту доповнено положеннями, що у разі порушення позичальником кредитної дисципліни або документально підтвердженого погіршення фінансового стану позичальника процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки (22,6%), а в разі здійснення поточних коливань, процентних ставок за вкладами та (або) кредитами, зміни в грошово-кредитній політиці НБУ та таке інше – збільшується не більш ніж на 10% для кредитів у національній валюті.

17 березня 2009 року між ОСОБА_2 та банком укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до договору споживчого кредиту, згідно з якою перенесено строки виконання зобов'язань позичальника зі сплати процентів за кредитним договором, викладено в новій редакції графік погашення кредиту і встановлено, що за користування кредитними коштами понад визначений договором термін установлюється процентна ставка в подвійному розмірі, яка застосовується до всієї простроченої суми основного боргу, починаючи з дати виникнення прострочення, та діє до моменту погашення заборгованості.

Згода ОСОБА_1 на внесення вказаних змін і доповнень до основного договору отримана не була, це питання банк із поручителем не погоджував.

Заборгованість ОСОБА_2 за користування кредитними коштами до 31 березня 2008 року нараховувалась за процентною ставкою в розмірі 11,3%, а після вказаної дати - 22,6%.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що без згоди та повідомлення поручителя відбулося збільшення обсягу його відповідальності, що відповідно до вимог ч.1 ст. 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник; що сторони кредитного договору, з яким був ознайомлений поручитель, погодили можливість зміни банком розміру процентної ставки в бік збільшення; що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав ухвалу судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_1, про визнання договору поруки припиненим за касаційною скаргою ПАТ «УкрСиббанк» на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 17 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 19 квітня 2011 року.

Відмовляючи у відкритті провадження в наданій для порівняння справі, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що внаслідок внесення додатковими угодами змін до кредитного договору та збільшення процентної ставки за кредитним договором без згоди й повідомлення поручителя відбулося збільшення обсягу його відповідальності, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм права, а саме: ч. 1 ст. 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

За змістом указаних норм матеріального права поручитель хоча й пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 цього Кодексу).

За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим.

За таких обставин у справі, що переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанцій положень ч. 1 ст. 559 ЦК України, тому на підставі п. 1 ст. 355, чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Верховний Суд України

 

постановив:

 

Заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року задовольнити.

Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий Т.Є.Жайворонок

 

Судді

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

В.С. Гуль

В.І. Гуменюк

М.Б. Гусак

А.А. Ємець

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

Є.І. Ковтюк

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

О.А. Коротких

В.І. Косарєв

О.В. Кривенда

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

В.В. Онопенко

Л.І. Охрімчук

П.В. Панталієнко

В.Ф. Пивовар

О.І. Потильчак

Б.М. Пошва

О.Б. Прокопенко

А.І. Редька

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

А.М. Скотарь

Т.С. Таран

О.О. Терлецький

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

(в справі 6-73цс12)

 

За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-73цс12.doc   56,5К   54 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#619 Правовая позиция ВСУ о недействительности договора в связи с отсутствием суще...

Написано Виктор Николаев 04 Июль 2014 - 14:19

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 липня 2014 року у справі

 № 6-78цс14

 

 

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України й ст. 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності у договорі передбаченої ст. 15 Закону України «Про оренду землі» такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід зясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови та в чому полягає порушення законних прав позивача.

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

2 липня 2014 року                                                                                           м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.

 

суддів:

Григорєвої Л.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,-

Гуменюка В.І.,

Патрюка М.В.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним за заявою дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 31 травня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

          У січні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (далі – ДП «Ілліч-Агро Донбас») про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Зазначав, що на підставі державного акта на право власності йому належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області.

          У 2009 році між ним і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, зі змістом якого він не був ознайомлений.

          Лише в 2011 році він отримав у ДП «Ілліч-Агро Донбас» примірник договору, який зареєстрований у Держкомземі 5 травня 2010 року, з якого зрозумів, що договір оренди земельної ділянки не містить усіх передбачених ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон) істотних умов, зокрема умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          З підстав, визначених ч. 2 ст. 15 Закону, ОСОБА_1 просив визнати договір оренди недійсним через відсутність у ньому всіх істотних умов.

          Рішенням Новоазовського районного суду Донецької області від 4 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 березня 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» та зареєстрований 5 травня 2010 року; вирішено питання про розподіл судових витрат.

          Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року касаційну скаргу ДП «Ілліч-Агро Донбас» відхилено, рішення у справі залишено без змін.

          У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року ДП «Ілліч-Агро Донбас» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про відмову у позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 15 Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ДП «Ілліч-Агро Донбас» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

          ДП «Ілліч-Агро Донбас» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

          За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, судом установлено, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 грудня 2008 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області. Між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди НОМЕР_1 без дати, який було зареєстровано в Новоазовському державному відділі державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті із земельних ресурсів» 5 травня 2010 року. За умовами договору позивач передав ДП «Ілліч-Агро Донбас» указану земельну ділянку в користування.

          Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірний договір оренди не містить усіх істотних умов, передбачених ст. 15 Закону, зокрема умов передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, що є підставою для визнання його недійсним.

          Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 січня 2013 року на підставі ст. 15 Закону дійшов висновку про те, що сама по собі відсутність у договорі певної істотної умови ще не є безумовною підставою для визнання його недійсним без з’ясування того, чи були порушені, невизнані чи оспорені права свободи чи інтереси позивачів як орендодавців.

          Зазначене свiдчить про те, що має мiсце неоднакове застосування судом касаційної iнстанцiї одних i тих самих норм матерiального права, а саме: ст. 15 Закону, та ухвалення ним рiзних за змiстом судових рiшень у подiбних правовiдносинах.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

          Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

          З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

          У справі, яка переглядається, суд виходив із того, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки є недійсним відповідно до ст. 15 Закону, оскільки в ньому відсутні такі істотні умови, як умови передачі у заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          При цьому судом залишено поза увагою вимоги ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено, чи дійсно порушуються права позивача у зв’язку з відсутністю в оспорюваному ним договорі оренди зазначеної умови.

          Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

          Заяву дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» задовольнити частково.

          Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31  травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:                                       

Л.І. Григор’єва

М.В. Патрюк

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк

Н.П. Лященко

Ю.Л. Сенін

Л.І. Охрімчук

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-78цс14.doc   38,55К   65 Количество загрузок:

  • Michaeluttex это нравится


#55403 Test, just a test

Написано Vono 17 Октябрь 2018 - 23:20

Hello. And Bye.
  • Vono это нравится


#55402 Test, just a test

Написано Vono 17 Октябрь 2018 - 23:19

Hello. And Bye.
  • Vono это нравится


#55379 Купить gps компас трекер

Написано ScoonoBib 09 Август 2018 - 16:25

Мое почтение
Левитация или поднятие на воздух без всякой видимой поддержки тяжелого тела и путешествие на водах производились в некоторых случаях с помощью элементалей воздуха и воды, хотя иной метод встречается чаще. радиожучок купить алиэкспресс Читает магнитола в вольве s70 преобразователь напряжения из12в в 24в видеорегистратор в avante. микрокамера купить в екатеринбурге Видеорегистратор d804f секс знакомства минска memberlist видеорегистратор inspector bx 90 pdf знакомства. микро радиожучок Наssangyong new actyon недорогой хороший радар детектор штатная автомагнитола на эпику навигационная. сделать радиожучки Eplutus dvr 017 ночное видение gps навигатор для сахалинской области на автомобильный преобразователь. радио жучок прослушка Японские магнитолы санкт петербург автомагнитолы lg 5630 штекер подключения автоакустика sony xs f 1027se. объектив на магнитедля айфона
Глонасс навигатор в ноутбуке gps высшее образование в гатчине проходят вечера знакомства для взрослых. бинокль bushnell 32х40
Разрешите откланяться.
  • TermoPlenka это нравится