Перейти к содержимому


Самый Популярный Контент


#48626 часть 5 ст. 11 ЗУ "Про захист прав споживачів"

Написано Юлий 04 Март 2015 - 13:46

Воспользовался Вашим советом по поводу признания частично недействительным договора в части увеличения исковой давности. сослался на 18 статью - ответ Банкиров был таков.

Во первых в части разяснения КСУ по вашему делу по ст 18 отказали, поэтому она не может применяться к этим отношениям и плюс она якобы регулирует отношения сугубо между потребителем и исполнителем/продавцом. Мол Банк ни к тому ни к тому не относиться. 

во вторых указал, что всё что касается несправедливых условий то они перечислены в ч.5 ст. 11 Закона. и они есть исчерпывающими и других быть не может. Какова Ваша позиция по такому ответу. Благодарю.


  • japednup, Michaeluttex, XTHighamlogy и 2 другим это нравится


#727 Печать для предприятий в Украине больше не обязательна

Написано Виктор Николаев 10 Ноябрь 2014 - 13:24

30 ноября 2014 года вступил в силу Закон № 1206-VII "О внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины по упрощению порядка открытия бизнеса".
 
В соответствии с этим Законом использование печати для предприятия становится необязательным, отменяется обязательность уплаты регистрационного сбора за проведение государственной регистрации юридических и физических лиц, смягчаются требования к документам, предоставляемым для проведения государственной регистрации.
 
Кроме того, вносятся соответствующие изменения в Хозяйственный кодекс, Гражданский кодекс, Закон Украины "Об ипотеке" и другие нормативные акты, в части действительности документов, подписанных сторонами, без скрепления их печатями.

  • Michaeluttex, XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#642 НБУ ограничил суммы выдачи иностранной валюты с текущих (депозитных) счетов,...

Написано Виктор Николаев 04 Сентябрь 2014 - 14:17

В последний рабочий день лета, НБУ принял целый ряд мер для укрепления национальной валюты Украины. Так, согласно Постановления правления Национального банка Украины "О введении дополнительных механизмов для стабилизации денежно-кредитного и валютного рынков Украины" от 29.08.2014 года №540, введены следующие ограничения:

  1. НБУ запретил резидентам - погашать кредиты, займы в иностранной валюте по договорам с нерезидентами, раньше срока, предусмотренного договорами. Теперь, Национальный банк Украины не осуществляет регистрацию изменений к договорам о привлечении резидентами-заемщиками кредитов, займов в иностранной валюте от нерезидентов, которые касаются сокращения сроков выполнения резидентами-заемщиками обязательств по таким договорам или их досрочного выполнение.
  2. Ограничены операции по продаже наличной иностранной валюты одному лицу в один операционный (рабочий) день суммой, не превышающей в эквиваленте 15 тыс. гривен в рамках одного банковского учреждения. Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет купить значительное количество инвалюты, то теперь такое "удовольствие" придется растягивать на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн.
  3. Введены ограничения по осуществлению переводов иностранной валюты за пределы Украины по поручению физических лиц. Так, в рамках "частного перевода" без подтверждающих документов с текущего счета в иностранной валюте или без его открытия - можно перевести сумму в иностранной валюте, которая в эквиваленте не превышает 15 000 гривен в один операционный (рабочий) день. Физические лица-нерезиденты осуществляют такие переводы на основании документов, подтверждающих источники происхождения средств. В случае же необходимости осуществления перевода суммы иностранной валюты в эквиваленте превышающую 15 000 гривен, но не более 150 000 гривен в месяц,то такой перевод должен подтверждаться соответствующими документами (договора, инвойсы и т.п.). Исключение - оплата на лечение в медучреждениях другого государства, оплата учебного процесса, пенсии, алименты и т.п.
  4. Вводится ограничение на выдачу наличных денежных средств в национальной валюте через кассы и банкоматы в пределах до 150 000 гривен в сутки на одного клиента. Требования настоящего подпункта не распространяются на выдачу наличных средств: на выплату заработной платы, командировочных расходов , пенсий, стипендий, других социальных и приравненных к ним выплат, на выплаты гарантированных сумм возмещения вкладчикам за счет средств Фонда гарантирования вкладов физических лиц.
  5. Вводится ограничение на выдачу (получение) банками наличных денежных средств в иностранной валюте с текущих и депозитных счетов физических и юридических лиц через кассы и банкоматы в пределах до 15 000 гривен в сутки на одного клиента в эквиваленте по официальному курсу Национального банка Украины. Указанное требование распространяется на выдачу (получение) наличных денежных средств как в пределах Украины, так и за ее пределами независимо от количества счетов клиента в одном банке.  Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет получить с депозитного или  текущего счета иностранную валюту в сумме более эквивалента 15 тыс. грн., то теперь такое "удовольствие" придется растягивать ежедневными посещениями банковского учреждения на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн. Исключения: диппредставительства, а также операции по обеспечению расходов на командировки работников за границу.
  6. Выдача наличных денежных средств в пределах Украины по электронным платежным системам, эмитированным как резидентами, так и нерезидентами, осуществляется исключительно в гривнах. Также, иностранная валюта, переведенная из-за границы в пользу физического лица для выплаты наличными деньгами без открытия счета, выплачивается получателю исключительно в гривнах. Таким образом, все электронные переводы (ВестернЮнион и т.п.) будут выдаваться в Украине исключительно в гривне.

Все указанные ограничения будут действовать до 2 декабря 2014 года.

 

Офіційно опубліковано 02.09.2014

 

 

 

 

 

Правління Національного банку України

П О С Т А Н О В А

 

від  29 серпня 2014 р.                                                                         540                                                                        м. Київ

 

Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України

 

Ураховуючи суспільно-політичне напруження, наявність певних елементів ризику та невизначеності щодо подальшого розвитку ситуації, а також беручи до уваги економічні проблеми, пов’язані з проведенням антитерористичної операції на території України, з метою недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 33, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України “Про Національний банк України”, статтями 66, 67 та главою 11 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Правління Національного банку України постановляє:

 

1. Запровадити такі заходи щодо діяльності банків та фінансових установ:

 

1) дозволити резидентам здійснювати погашення кредитів, позик (у тому числі фінансової допомоги) в іноземній валюті за договорами з нерезидентами, у тому числі в разі укладання додаткових угод до кредитних договорів, не раніше строку, передбаченого договорами. Зазначена вимога поширюється на випадки дострокового виконання резидентом-позичальником зобов’язань як за основною сумою кредиту/позики, так і за іншими платежами, установленими договором кредитування (позики).

 

Національний банк України не здійснює реєстрацію змін до договорів про залучення резидентами-позичальниками кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів, які стосуються скорочення строків виконання резидентами-позичальниками зобов’язань за такими договорами або їх дострокового виконання;

 

2) уповноважені банки здійснюють операції з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні на міжбанківському валютному ринку України відповідно до нормативно-правового акта Національного банку України, що регулює порядок та умови торгівлі іноземною валютою. Операції без поставки валют забороняються;

 

3) дозволити здійснювати операції з продажу готівкової іноземної валюти одній особі в один операційний (робочий) день у сумі, що не перевищує в еквіваленті 15 000 гривень у межах однієї банківської установи;

 

4) за дорученням фізичних осіб за межі України здійснюються перекази іноземної валюти за поточними валютними неторговельними операціями:

 

без підтвердних документів з поточного рахунку в іноземній валюті або без його відкриття – на суму, що в еквіваленті не перевищує 15 000 гривень в один операційний (робочий) день. Фізичні особи-нерезиденти здійснюють такі перекази на підставі документів, що підтверджують джерела походження коштів;

 

з поточного рахунку в іноземній валюті – на суму, що в еквіваленті перевищує 15 000 гривень, але не більше ніж 150 000 гривень на місяць. Фізичні особи-резиденти здійснюють такі перекази виключно на підставі підтвердних документів.

 

Зазначені в абзаці третьому цього підпункту вимоги щодо обмеження суми переказу не поширюються на:

 

оплату витрат на лікування в медичних закладах іншої держави, а також на оплату витрат на транспортування хворих;

 

оплату витрат, пов’язаних зі смертю громадян за кордоном (транспортні витрати та витрати на поховання);

 

перекази, що здійснюються на підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових, слідчих та інших правоохоронних органів;

 

оплату витрат на навчання виключно для оплати навчального процесу; перекази коштів, отриманих як оплата праці нерезидентами в Україні, пенсії, аліменти; оплату витрат іноземним судовим, слідчим, нотаріальним та іншим повноважним органам (у тому числі сплата податків, зборів, інших обов’язкових платежів);

 

перекази, що здійснюються громадянами в разі виїзду за кордон на постійне місце проживання;

 

5) банки зобов’язані обмежити видачу готівкових коштів у національній валюті через каси та банкомати в межах до 150 000 гривень на добу на одного клієнта. Вимоги цього підпункту не поширюються на видачу готівкових коштів:

 

на виплату заробітної плати, витрат на відрядження (у межах норм, установлених законодавством), пенсій, стипендій, інших соціальних та прирівняних до них виплат (крім матеріальної допомоги);

 

на виплати гарантованих сум відшкодування вкладникам за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

 

6) призупинити випуск банками ощадних (депозитних) сертифікатів. Погашення раніше випущених ощадних (депозитних) сертифікатів здійснюється виключно шляхом перерахування коштів на рахунок власника сертифіката або його пред’явника;

 

7) уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені

 

в   іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції;

 

8) установити для уповноважених банків ліміт загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Л13-1) не більше 1%;

 

9) уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

 

Зазначена вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як у межах України, так і за її межами незалежно від кількості рахунків клієнта в  одному банку.

 

Вимоги цього підпункту не поширюються на:

дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, міжнародні фінансові організації, представництва міжнародних фінансових організацій та їх співробітників, якщо вони не є громадянами України або не проживають у ній постійно та акредитовані Міністерством закордонних справ України;

 

операції із забезпечення витрат на відрядження працівників за кордон резидентами ? юридичними особами і фізичними особами-підприємцями та іноземними представництвами;

 

10) уповноважені банки зобов’язані включити суму балансової вартості придбаних облігацій внутрішніх державних позик з індексованою вартістю, зменшену на розмір нарахованого купонного доходу, до розрахунку загальної (довгої/короткої) відкритої валютної позиції;

 

11) уповноважені банки повинні забезпечити проведення виваженої політики під час здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою і з цією метою вони мають здійснювати:

 

щоденний моніторинг операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України в цілому по системі банку;

 

заходи щодо аналізу операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України стосовно їх відповідності суті діяльності клієнта та його фінансового стану, економічної доцільності та наявності очевидної законної мети.

 

Керівники банків мають взяти під особистий контроль здійснення банками операцій з торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України;

 

12) зобов’язати уповноважені банки для здійснення купівлі іноземної валюти за дорученням клієнтів попередньо зараховувати кошти в гривнях на окремий аналітичний рахунок балансового рахунку 2900 “Кредиторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти, банківських та дорогоцінних металів для клієнтів банку” (далі ? рахунок 2900). Із цього рахунку кошти можуть бути перераховані для купівлі іноземної валюти не раніше третього операційного дня з дня зарахування гривень на цей рахунок.

 

Уповноважений банк перераховує на рахунок 2900 такий обсяг коштів у гривнях, що достатній для здійснення операцій з купівлі зазначеного в заяві обсягу іноземної валюти, перерахованого за курсом гривні до іноземної валюти в день зарахування коштів у гривнях на рахунок 2900, але не нижче, ніж офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на цей день.

 

У разі зміни курсу іноземної валюти в день здійснення операції з купівлі іноземної валюти уповноваженим банкам дозволяється додатково зараховувати кошти в гривнях на рахунок 2900 у сумі, що не вистачає для виконання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти. Коли клієнт не має можливості перерахувати додаткову суму гривні на купівлю іноземної валюти та згоден на придбання меншої суми іноземної валюти, банк здійснює купівлю іноземної валюти, меншу ніж вказана в заяві про купівлю іноземної валюти.

 

З метою недопущення недобросовісної практики проведення валютних операцій, зокрема купівлі іноземної валюти за фіктивними угодами, які мають на меті використання коштів з протиправною метою, уповноважені банки формують реєстр з купівлі іноземної валюти, який подається до Національного банку України в день отримання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти, разом з документами, які є підставою для купівлі іноземної валюти.

 

Уповноважений банк має забезпечити неухильне дотримання вимог цього підпункту. У зв’язку з цим банки мають відмовляти клієнтам у кредитуванні (авансуванні) в іноземній валюті, якщо такі кошти залучаються для оплати зобов’язань клієнта в іноземній валюті з метою уникнення виконання вимоги цього підпункту;

 

13) видача готівкових коштів у межах України за електронними платіжними засобами, що емітовані як резидентами, так і нерезидентами, здійснюється виключно в гривнях;

 

14) іноземна валюта, переказана з-за кордону на користь фізичної особи ? резидента і нерезидента для виплати готівкою без відкриття рахунку, виплачується одержувачу виключно в гривнях.

 

2. Установити, що на період дії цієї постанови операційний день банку триває до 18.00. Операції банку, що здійснюються після закінчення операційного дня, відображаються банком на наступний день.

 

3. Інші нормативно-правові акти Національного банку України діють у частині, що не суперечить вимогам цієї постанови.

 

4. Постанова набирає чинності з 02 вересня та діє до 02 грудня 2014 року включно.

 

5. Контроль за виконанням цієї постанови залишаю за собою.

 

 

Голова                                                                                                              В. О. Гонтарева

 

Інд. 29-2


  • BarbaraWani и Michaeluttex это нравится


#628 Постанова ВСУ від 2 липня 2014 року №6-36цс14 (Заем по расписке по умолчанию...

Написано Виктор Николаев 14 Июль 2014 - 11:15

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-36цс14

 

          У частині першій статті 1048 ЦК України, яка має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

          Згідно зі статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

          Таким чином, у випадку, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, позичальник зобов’язаний сплатити винагороду (проценти за користування позикою) й у випадку, коли таким договором не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики.

 

 

 

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

 2 липня 2014 року                                                                                                                      м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

    

головуючого

суддів:

 

Яреми А.Г.,

Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л., -

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від18 грудня 2013 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

         У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою.

Зазначала, що 24 жовтня 2009 року вона надала ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 111 902 грн, які остання зобов’язалась повернути їй до 1 січня 2010 року, що підтверджується відповідною розпискою.    

         Посилаючись на те, що в установлений строк ОСОБА_2 зазначені грошові кошти не повернула, просила стягнути з неї 111 902 грн основного боргу, 10 080 грн 37 коп. – три проценти річних від простроченої суми за період з 1 січня 2010 року до 31 грудня 2012 року на підставі частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та 32 564 грн 60 коп. процентів за користування позикою на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.

         У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною.

         Посилаючись на те, що 24 жовтня 2009 року проти своєї волі під психологічним тиском ОСОБА_3 видала зазначену вище розписку, але вказані в розписці грошові кошти вона не отримувала, просила визнати розписку недійсною. 

         Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1  задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  111 902 грн позики, що станом на 27 грудня 2012 року за курсом Національного банку України еквівалентно 14 тис. доларів США, та 10 070 грн 29 коп. – три проценти річних від суми позики за прострочення виконання грошового зобов’язання; у задоволенні решти позовних вимог і зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

          Додатковим рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  2 294 грн витрат на правову допомогу.

          У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою та прийняття нового рішення в цій частині, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. 

          Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).   

          Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1  доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

          У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 24 жовтня 2009 року ОСОБА_2 одержала в позику від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США та зобов’язалась повернути їх до 1 січня 2010 року, про що видала розписку.

          Зазначені грошові кошти в установлений строк ОСОБА_2 не повернула.      

          Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають із тих підстав, що договором позики не передбачено нарахування та одержання позикодавцем процентів від суми позики. 

          Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, містяться висновки про те, що до правовідносин фізичних осіб, які виникли з надання позики, підлягає застосуванню стаття 1048 ЦК України, тому у разі, якщо договором позики не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики (не встановлена безоплатність договору позики), вимоги позикодавця про стягнення процентів від суми позики є правомірними і їх розмір у такому разі повинен визначатись на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1048 ЦК України.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

          Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування сумою позики, або безоплатним – якщо виконання позичальником зобов’язання обмежується поверненням боргу.

          Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України.

          Так, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 

          Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

          Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в частині другій статті 1048 ЦК України. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

          Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.  

          Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України в подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, з огляду на те, що спірний договір позики не є безоплатним у розумінні норм частини другої статті 1048 ЦК України та що розмір процентів від суми позики ним не встановлений, суд касаційної інстанції, не застосувавши до спірних правовідносин положення статті 1048 ЦК України, дійшов помилкового висновку про те, що позикодавець не має права на одержання від позичальника процентів від суми позики, оскільки цим договором не передбачено нарахування та одержання зазначених процентів. 

          За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року підлягає скасуванню в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

         Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

         Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувати в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-36цс14.doc   47,62К   120 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#613 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Виктор Николаев 21 Июнь 2014 - 13:05

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України

м. Київ
22 квітня 2014 року
N 4-рп/2014

Справа N 1-5/2014

 

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича - доповідача,

Мельника Миколи Івановича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Стецюка Петра Богдановича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шевчука Станіслава Володимировича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - Кодекс) у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

          Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне звернення громадянина Рейніша Л. В.

          Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність неоднозначного застосування судами України положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу.

          Заслухавши суддю-доповідача Запорожця М. П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

 

          1. Суб'єкт права на конституційне звернення - громадянин Рейніш Л. В. - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України в аспекті того, чи підлягають окремому апеляційному оскарженню ухвали суду першої інстанції, не зазначені в частині першій статті 293 Кодексу.

          Необхідність в офіційному тлумаченні названих положень Конституції України та Кодексу Рейніш Л. В., посилаючись на долучені до конституційного звернення копії судових рішень, обґрунтовує неоднозначним застосуванням судами загальної юрисдикції положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу. Зі змісту доданих копій рішень вбачається, що в одних випадках суди приймали до розгляду скарги на ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення, зазначаючи, що ці ухвали можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, а в інших - відмовляли в такому розгляді виходячи з того, що вказані ухвали не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а заперечення на них включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає за необхідне дати офіційне тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

 

          2. Конституційний Суд України, розглядаючи порушене в конституційному зверненні питання, виходить з такого.

 

          2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (частина перша статті 8, стаття 21, частина перша статті 24 Конституції України).

          Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

          У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом (абзац перший статті 26).

 

          2.2. Здійснення судочинства на засадах, визначених в Основному Законі України, - це конституційна гарантія права кожного на судовий захист. Однією з таких засад є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). У Рішенні від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 Конституційний Суд України зазначив, що можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

          Відповідно до практики Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим там, де такі суди існують, гарантії, що містяться в статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх "цивільних прав та обов'язків" (пункт 65 Рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року та пункт 122 Рішення у справі "Кудла проти Польщі" від 26 жовтня 2000 року).

          Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду конкретизовано в главах 1, 2 розділу V Кодексу, якими врегульовано процедуру перегляду рішень та ухвал суду в цивільному судочинстві. Зокрема, у частині першій статті 293 Кодексу міститься перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Згідно з частиною другою статті 293 Кодексу заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Аналіз положень цих статей дає підстави для висновку, що вони встановлюють особливості оскарження ухвал суду першої інстанції, а саме - разом із рішенням суду або окремо від нього.

          За правовою позицією Конституційного Суду України положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, необхідно розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010); перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, наведений у статті 293 Кодексу, не є вичерпним (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

 

          2.3. Згідно з пунктом 10 частини першої статті 293 Кодексу окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення.

          Досліджуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України враховує, що особливістю ухвал суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення або відмови у внесенні виправлень є те, що суд може постановити їх у будь-який час, зокрема й після набрання рішенням законної сили. За цих умов такі ухвали суду першої інстанції фактично не можуть бути оскаржені разом із рішенням суду.

          Крім того, відсутність можливості апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення окремо від рішення суду у випадку, якщо наявні у тексті судового рішення неточності (арифметичні помилки чи описки) стосуються істотних обставин, може ускладнити або навіть унеможливити виконання судового рішення. Конституційний Суд України зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначені у законі дії, спрямовані на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012). Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (пункт 43 Рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року).

          Конституційний Суд України вважає, що можливість апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення в такому самому порядку, як і ухвал щодо внесення виправлень у рішення, узгоджується зі справедливістю як складовою принципу верховенства права та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема рівністю усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

          Отже, положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу необхідно розуміти так, що ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

          Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

 

          1. В аспекті конституційного звернення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України необхідно розуміти так, що апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як про внесення виправлень у рішення, так і про відмову у внесенні виправлень у рішення.

         

          2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

 

          Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Прикрепленные файлы


  • Michaeluttex и roogiefilMen это нравится


#54493 Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка – 2017. Часть 1. (И...

Написано grandins_admin 10 Июль 2017 - 12:05

Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка – 2017. Часть 1.

(Инструкция для юристов)

 

Эффективное препятствование исполнению решения суда - высший пилотаж в профессии юриста, поскольку позволяет выиграть уже проигранное дело. Это тот случай, когда взыскатель, пройдя семь кругов ада в судах, получает только бесполезное решение суда, а деньги остаются у ответчика. Итак, что же нужно делать, если вы (по своей вине или не по своей) проиграли суд? Ну, во-первых, не заниматься "самолечением", а нанять профессионалов (то есть - нас). Во-вторых, если по каким-то причинам, доверить эту работу профессионалам вы не можете, воспользуйтесь информацией, приведённой ниже для подготовки тактики защиты. Сразу сделаю оговорку - эта статья базируется на Законе Украины "Об исполнительном производстве" в редакции от 02.06.2016 г. (№ 1404-VIII) в расчёте на то, что вы уже читали предыдущую статью "Как препятствовать исполнению решения суда в пользу банка".

 

1. Согласно пункта 3 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве», в исполнительном документе указывается дата рождения должника-физического лица. В реальной практике, в кредитных делах, обычно дата рождения должника банком указывается в иске и мигрирует в решение суда и исполнительный лист. Но в других категориях дел очень часто истец не знает этой даты либо по иным причинам не указывает её. Соответственно, возникает возможность обжаловать постановление об открытии исполнительного производства, если производство открыто на основании листа с отсутствующей датой рождения должника-физического лица (основание – пункт 6 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»). Также, этот механизм может применятся к «старым» исполнительным листам (выданным 5-10 лет назад), когда дата рождения должника не была обязательной к указанию.

 

2. Пункт 4 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» описывает обязательность указания в исполнительном листе идентификационного кода юридического лица и регистрационного номера учётной карточки плательщика налогов (ИНН) физического лица. Соответственно, это даёт возможность обжаловать постановления об открытии исполнительного производства по листам, выданным в отношении физических лиц ранее, чем вступил в силу данный закон (основание – пункт 6 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»). Также, это создаёт богатый потенциал использования ошибок в написании цифровых кодов судами (как, физических лиц, так и юридических), при выдаче исполнительных листов.

 

3. С учётом того, что пункт 7 части 1 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» указывает на обязательность наличия в исполнительном листе информации о сроке предъявления решения к исполнению, следует этот момент контролировать. Контроль должен быть, с одной стороны, дабы суд ошибочно не указал избыточный срок для предъявления листа (больше, чем положено по закону). С другой стороны – банки нередко пропускают сроки подачи листов и, если постановление об открытии исполнительного производства возникло по просроченному листу – его следует обжаловать (основание – пункт 2 части 4 статьи 4 ЗУ «Об исполнительном производстве»).

 

4. Пункт 8 части 4 статьи 4 Закона Украины «Об исполнительном производстве» предусматривает возврат исполнительного листа, если взыскатель не предоставил доказательства оплаты авансового взноса (в случаях, когда авансирование является обязательным). Вероятнее всего, эта норма будет исполняться, однако, стоит контролировать данный момент, поскольку для взыскателей он является затратным. Возможно, его можно будет использовать для обжалования постановлений об открытии производств.

 

5. В соответствии с пунктом 4 части 4 статьи 5 закона, частный исполнитель не может исполнять решение, если сумма взыскания по исполнительному документу (с учётом сумм по исполнительным документам, которые уже пребывают у него на исполнении) превышает минимальный размер страховой суммы по договору страхования гражданско-правовой ответственности такого исполнителя. Создание споров в этой плоскости имеет богатый потенциал для обжалования действий частного исполнителя и «увязания» дел в судах.

 

6. Часть 1 статьи 6 закона предусматривает, что решения относительно взыскания денег могут исполняться банками и иными финансовыми учреждениями. Данная норма создаёт потенциальные риски, которые нужно контролировать (на будущее) для недопущения списания денег с должника без открытия исполнительного производства, т.е. минуя ГИС или частного исполнителя.

 

7. Часть 1 статьи 7 закона предусматривает возможность отправки исполнительного листа непосредственно в то учреждение, где должник получает доходы. С одной стороны, необходимо не допускать таких действий со стороны клиента-взыскателя, с другой стороны – использовать, в случае с оппонентом-взыскателем (исполнительный лист, отправленный на предприятие, теряется).

 

8. Из части 4 статьи 9 закона усматривается возможность признания недействительными договоров отчуждения имущества, заключенных во время наличия в Едином реестре должников информации о неисполненных долговых обязательствах отчуждателя имущества. Указанная норма создаёт системные риски, не только для должников, пытающихся скрыть свое имущество (например, полученное по наследству), но и для любого лица, совершающего сделку по приобретению имущества. В частности, данную норму можно использовать, как «мину замедленного действия», учитывая возможность нестабильной работы реестров, с целью заключения заведомо недействительной сделки.

 

9. Пункт 1 части 1 статьи 10 закона описывает богатый набор мероприятий по принудительному исполнению решений, который стимулирует творческие решения, а именно, обращение взыскания на:

- ценные бумаги;

- имущественные права;

- корпоративные права;

- имущественные права интеллектуальной собственности;

- объекты интеллектуальной деятельности;

- объекты творческой деятельности;

- имущество и имущественные права должника, пребывающие у иных лиц или полагающиеся должнику от иных лиц, либо должник владеет им совместно с иными лицами.

 

10. Часть 5 статьи 13 закона описывает сроки снятия арестов исполнителем, а также ответственность последнего за нарушение этих сроков. Данную норму целесообразно использовать для подготовки жалоб на бездеятельность исполнителя и контроля за его действиями.

 

11. Второй абзац части 5 статьи 15 закона предусматривает замену стороны исполнительного производства, на основании постановления исполнителя, в случае изменения названия юридического лица или фамилии, имени, отчества физического лица. Однако, такая замена возможна только при наличии доказательств изменения. И если по юридическому лицу все изменения легко отследить в реестре, то в отношении физических лиц, есть ряд возможностей, усложняющих выявление и сбор доказательств касающихся изменений персональной информации.

 

12. Пункт 1 части 2 статьи 18 закона описывает достаточно общую норму: «Исполнитель обязан совершать мероприятия принудительного исполнения решений способом и в порядке, которые установлены исполнительным документом и этим Законом». Но, ключевые слова в данном предложении – способом и в порядке – поскольку, когда исполнителю отправляется иностранная валюта, «драгоценности» и ценные бумаги, важно не позволять ему уклонятся от регламента взыскания, описанного законом и инструкцией и обходить «острые углы». Эти слова должны постоянно возвращать исполнителя в то русло, которое ведет в тупик, поэтому на данную норму закона полезно ссылаться во всех ходатайствах, заявлениях, жалобах.

 

13. Пункт 5 части 2 статьи 18 закона также описывает общую норму: «Исполнитель обязан разъяснять сторонам и иным участникам исполнительного производства их права и обязанности». Однако, эту норму достаточно удобно использовать для издевательств над исполнителями и обжалования их действий и бездействий.

 

14. Пункт 3 части 3 статьи 18 закона описывает весьма неприятное право исполнителя, а именно – возможность получать бесплатно любую информацию, необходимую для совершения исполнительных действий (в том числе конфиденциальную) от любых государственных органов, от предприятий и организаций всех форм собственности. Поскольку универсальный механизм игнорирования обращений исполнителя выработать достаточно сложно и нее менее сложно убедить ответственных лиц предприятий защищать интересы должника, то такие механизмы будут создаваться индивидуально. Также данная норма создаёт системные риски утечки важной коммерческой информации через данный канал (частные и государственные исполнители).

 

15. Пункт 4 части 3 статьи 18 закона устанавливает весьма неприятное – право исполнителя на принудительное проникновение в жилье или иное владение должника. Это право было и в предыдущей версии закона. Обратить внимание следует, что принудительное проникновение возможно на основании мотивированного решения суда, т.е. в обязательном порядке следует обжаловать решение (определение) суда про принудительное проникновение. На случай проигрыша в суде, следует заранее подготовить доказательства того, что всё имущество должника, находящееся в помещении, ему не принадлежит.

 

16. Пункт 7 части 3 статьи 18 закона предусматривает возможность наложения ареста на деньги и иные ценности должника, в том числе, опечатывание касс и мест хранения денег. Данную норму удобно использовать для издевательств над исполнителем, путём ходатайств о наложении ареста на ценные бумаги, опечатывание сейфа с драгоценностями и валютой, места хранения денег в виде отечественной мелочи и т.п.

 

17. Пункт 14 части 3 статьи 18 закона предусматривает право исполнителя обращаться в суд с целью обеспечения привода должника, который не является по вызову к исполнителю. Данная норма может использоваться для злоупотреблений частными исполнителями, с целью создания неудобств должникам.

 

18. Пункт 19 части 3 статьи 18 закона описывает право исполнителя на обращение в суд с представлением о запрете выезда за рубеж должникам. Такая же норма существовала и в законе предыдущей редакции, но она требует комментариев. Формулировка закона: «в случае уклонения должника от исполнения обязательств, возложенных на него решением…» предусматривает, что запрет на выезд может быть применён лишь в отношении тех решений, которыми на должника возлагаются какие-то обязанности, когда исполнитель не может исполнить решение в отсутствие должника. Что же касается кредитных споров, то подавляющее большинство решений выносятся с формулировкой «взыскать с должника денежную сумму». Участие должника при исполнении такого решения сводится к нулю – должник не может взыскать деньги сам с себя; в решении не написано «обязать должника заплатить»; все полномочия по принудительному исполнению решений законом переданы исполнителям, но не должникам. Таким образом, любые попытки исполнителя запретить выезд должника за рубеж имеют целью не реальное исполнение решения, а создание неудобств должнику в надежде на «добровольное исполнение». Следует заметить, что судебная практика в последнее время (в широкой массе) относительно справедлива и исполнителям отказывают в представлениях о запрете выезда, если в исполнительном производстве не усматривается доказательство того, что должник действительно уклоняется от исполнения решения суда. Для того, что гарантированно не допустить запрета на выезд, по моему мнению, целесообразно использовать такую новацию нового закона, как подача декларации. В ней можно указать, что должник владеет иностранной валютой, драгоценными камнями (муляжами), вкладами в (разорившихся) кредитных союзах и (мусорными) ценными бумагами; а затем можно указать, что вся необходимая информация для полного и своевременного исполнения решения предоставлена и любые дальнейшие задержки могут быть связаны только с саботажем со стороны исполнителя.

 

Эта же норма закона описывает возможность запрета выезда за рубеж руководителю должника-юридического лица. Мне кажется, что возможность запрета выезда руководителю может иметь неплохой потенциал для исполнения решения в отношении юридических лиц и государственных органов, при условии, что руководитель должника не будет осведомлён о таком запрете(тах).

 

19. Пункт 21 части 3 статьи 18 закона позволяет исполнителю получать информацию про договора должника о хранении ценностей или предоставление должнику в имущественный найм (аренду) индивидуального банковского сейфа, который охраняется банком. Хотя положения закона описывают получение такой информации от банков и иных финансовых учреждений, я не вижу никакой проблемы в том, что должник сам может предоставить данную информацию исполнителю с целью издевательств. Например, исполнение решения происходит в г. Одессе, а должник пишет заявление, что в г. Болграде, по адресу такому-то у него арендован сейф на предприятии таком-то. В сейфе хранятся унаследованные от бабушки драгоценности.

 

20. Часть 4 статьи 19 закона описывает обязанность сторон немедленно, не позднее следующего рабочего дня после наступления соответствующих обстоятельств, письменно информировать исполнителя об изменении места пребывания или местонахождения, а должника-физического лица и об изменении места работы. Данная норма создаёт богатый потенциал для издевательств путём засыпания исполнителя заявлениями о перемещении должника и о постоянной смене места работы. С другой стороны, активная коммуникация может быть истолкована судом, как содействие в скорейшем исполнении  решения суда (например, при рассмотрении вопроса о запрете выезда за рубеж).

 

21. Пункт 3 части 5 статьи 19 закона обязывает должника подать декларацию о доходах и имуществе, в том числе указать информацию о деньгах и имуществе принадлежащих должнику от третьих лиц. Это создаёт богатейшие возможности для злоупотреблений, поскольку позволяет указывать деньги и имущество, являющиеся спорными (т.е. должник считает, что ему кто-то должен, а этот «кто-то» так не считает), вынуждая исполнителя проверять весь этот массив информации. Как вариант, можно подать расписки о долгах, договора займа от юридических лиц и т.п.

 

22. Часть 5 статьи 20 закона чрезвычайно ценна! Она описывает, что за недостоверную или необъективную оценку имущества оценщик несет уголовную ответственность, о чём должен быть предупреждён исполнителем. Во-первых, в случае отсутствия такого предупреждения, можно заявлять отвод исполнителю и оценщику. Во-вторых, практически все оценки недвижимости в исполнительном производстве происходят без фактического осмотра, поскольку исполнителя и оценщика никто не допускает на объект (например, квартиру). Таким образом, сделанный «на скорую руку» отчёт оценщика может содержать массу ошибок и неточностей. Достаточно провести рецензию, в результате которой установить, что оценка или недостоверна, или необъективна и оценщик получит проблемы с правоохранительными органами, что для должника весьма удобно.

 

23. Если исполнительные действия уже начались, возникли неудобства, связанные с ними и необходимо срочно получить отсрочку, можно воспользоваться нормой, описанной в части 1 статьи 21 закона, а именно заявить, что необходим переводчик, поскольку на русском/украинском должник плохо понимает. В этом случае исполнитель обязан предоставить до 10 дней на поиск переводчика. Игнорирование данной нормы и проведение исполнительных действий может стать основанием для отвода исполнителю и отмены результатов действий (решений/актов) в судебном порядке.

 

24. Часть 2 статьи 22 описывает случаи, когда при исполнительных действиях обязательно присутствие понятых. Эта норма закладывает определенные риски для актов исполнителя, при их обжаловании. Я сталкивался с ситуациями, когда исполнительные действия проводились фактически без понятых (вписывались подставные лица, без указания,  или с указанием адресов). В этом случае можно вызывать понятых в суд свидетелями, допрашивать и доказывать суду нарушение порядка проведения исполнительных действий, с целью отмены акта исполнителя (с последующим отводом). Также можно организовывать исполнителю «своих» понятых, которые в суде заявят, что всё было не так, как описано в акте. При обжаловании таких актов целесообразно ссылаться на абзац 3 части 3 статьи 22 закона, предусматривающей, что понятой обязан засвидетельствовать факт, содержание и результаты исполнительных действий, во время проведения которых он присутствовал.

 

25. Абзац 2 части 1 статьи 23 закона описывает общие требования к отводу исполнителю. В частности, он должен быть мотивированным, изложенным в письменной форме и может быть заявлен в любой момент до окончания исполнительного производства. Вопрос отвода исполнителя разрешается начальником отдела, в котором работает исполнитель, а в случае с частным исполнителем – ним самим. Отказ в отводе может быть обжалован в суд в 10-дневный срок (абзац 4 части 2 статьи 23 закона). С учётом этого, целесообразно готовить шаблоны отводов, одновременно с открытием производства, с целью оперативной подготовки и подачи.

 

26. Часть 2 статьи 26 закона указывает, что к заявлению о принудительном исполнении решения взыскатель приобщает квитанцию об оплате авансового взноса в размере 2% суммы, подлежащей взысканию, но не более 10 минимальных размеров заработной платы (32 000 грн.) а по решениям неимущественного характера и обеспечению иска – в размере 1 минимильного размера заработной платы (3200 грн.) с должника – физического лица и в 2 раза больше (6400 грн.) с должника – юридического лица. Целесообразно контролировать оплату авансового взноса взыскателем – изучать квитанции, пересчитывать суммы – с целью обжалования постановлений об открытии производства при неоплате (неполной оплате) авансового взноса.

 

27. Часть 2 статьи 26 закона также описывает относительно богатый список случаев освобождения взыскателей от уплаты авансового взноса, который целесообразно изучать на предмет применения или «притягивания за уши» в тех случаях, когда нужно защитить интересы взыскателя.

 

28. Абзац 2 части 5 статьи 26 закона предусматривает обязанность исполнителя указать в постановлении об открытии производства сумму исполнительного сбора, подлежащую взысканию. Этот момент нужно контролировать с точки зрения правильности расчёта и соответствия сумм (например, если долг был частично погашен до открытия исполнительного производства).

 

29. Часть 1 статьи 28 закона предусматривает, что должник считается уведомлённым о начале принудительного исполнения решений, если ему отправлено постановление об открытии исполнительного производства по адресу, указанному в исполнительном документе. С одной стороны, необходимо контролировать этот момент, и принимать всю корреспонденцию, чтоб не пропустить начало принудительного исполнения. С другой стороны, можно злоупотреблять этой нормой, снявшись с регистрации ещё в процессе судебной тяжбы и заявив суду об отсутствии адреса постоянного проживания (БОМЖ). Это усложнит процесс, как для истца (в суде), так и для взыскателя (на стадии исполнения).

 

30. Часть 2 статьи 28 закона предусматривает возможность получения документов исполнительного производства в электронной форме, что очень удобно для оперативного контроля действий исполнителя взыскателями.

 

31. Часть 1 статьи 29 закона предусматривает, что исполнительные действия проводятся не ранее 06:00 и не позднее 22:00. С учетом возникшего института частных исполнителей, эту норму придётся контролировать, поскольку последние наверняка будут работать и в неурочное время.

 

32. Часть 3 статьи 33 закона предусматривает право исполнителя и сторон обращаться в суд с заявлением об установлении или изменении способа и порядка исполнения решения, в случае наличия обстоятельств, усложняющих или делающих невозможным исполнение решения. Данную норму целесообразно использовать для обжалования действий/бездействия исполнителя, который отказывается обращать взыскание на валюту, ценные бумаги, драгоценные камни. Жалоба подаётся по принципу «если исполнитель считает, что это слишком сложно, он мог обратиться в суд за изменением способа и порядка исполнения решения, но не сделал этого».

 

33. Пункт 3 части 1 статьи 34 закона описывает ситуацию, когда исполнитель останавливает совершение исполнительных действий в случае остановки судом реализации арестованного имущества, при отсутствии у должника иного имущества. Данная норма наталкивает на мысль, что в случае запущенной ситуации у должника, при необходимости оперативно отменить торги, можно вместо обжалования действий исполнителя и решения которое исполняется, ставить вопрос об остановке судом реализации имущества.

 

10.07.2017 г. (с) Андрей Степаненко, Консалтинговая компания "Гранд Иншур"

P.S. Никогда не применяйте эти технологии в делах о взыскании алиментов - плохая карма.

 

Продолжение следует...


  • japednup и roogiefilMen это нравится


#50454 часть 5 ст. 11 ЗУ "Про захист прав споживачів"

Написано анатолий 07 Март 2016 - 10:39


  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#721 НБУ разъяснил порядок отмены пени и штрафов по договорам кредита во время АТО

Написано Виктор Николаев 07 Ноябрь 2014 - 13:13

Напомним, ст. 2 Закона Украины от 02.09.2014 N 1669-VII "О временных мерах на период проведения антитеррористической операции" установлен запрет на начисление пени и/или штрафов на основную сумму задолженности из обязательств по кредитным договорам и договорам займа в период проведения антитеррористической операции:
  • гражданам Украины, которые зарегистрированы и постоянно проживают или переселились в период с 14 апреля 2014 года из населенных пунктов, где проводилась антитеррористическая операция;
  • юридическим лицам и физическим лицам - предпринимателям, которые осуществляют (осуществляли) свою хозяйственную деятельность на территории этих населенных пунктов.
Банки обязаны отменить указанным лицам пеню и/или штрафы, начисленные на основную сумму задолженности из обязательств по кредитным договорам и договорам займа в период проведения антитеррористической операции. 
 
Периодом проведения антитеррористической операции считается время с 14 апреля 2014 года до даты вступления в силу указа Президента Украины о завершении проведения антитеррористической операции или военных действий на территории Украины.
 
Ранее, многие банковские учреждения неохотно исполняли требования указанного закона и всё-равно насчитывали кредитозаемщикам баснословные пени и штрафы, аргументируя это непредоставлением каких-либо документов, например сертификата Торгово-промышленной палаты и т.п.
 
Однако теперь НБУ четко указал банкам порядок освобождения заемщиков из зоны АТО от начисления им штрафных санкций.
 
Банки должны устанавливать место проведения хозяйственной деятельности юридического лица, физического лица-предпринимателя на основе данных Единого государственного реестра юридических лиц и физических лиц-предпринимателей, а место проживания клиента-физического лица - на основе данных, указанных в представленных клиентом официальных документов.
 
Реализация прав лиц, предусмотренных статьей 2 Закона, не требует получения банком любых других документов, в том числе сертификатов о форс-мажорные обстоятельства (обстоятельства непреодолимой силы) Торгово-промышленной палаты. 
 
 
 
ЕЛЕКТРОННЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

 

Національний банк України                                                         Банкам України

Юридичний департамент                                                              

 

05.11.2014 № 18-112/64483

 

 

Про скасування пені та штрафів

за договорами кредиту під  час АТО

 

 

Національний банк України з метою забезпечення реалізації статті 2  Закону України від 02.09.2014 № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон), повідомляє наступне.

         Статтею 2 Закону встановлено заборону нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території цих населених пунктів. Банки зобов'язані скасувати зазначеним у  статті 2  Закону особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

Періодом проведення антитерористичної операції  вважається  час з 14 квітня 2014 року до дати набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Банки мають встановлювати місце проведення господарської діяльності юридичної особи, фізичної особи-підприємця на основі даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а місце проживання клієнта-фізичної особи – на основі даних, зазначених в поданих клієнтом офіційних документах або засвідчених в установленому порядку їх копій. Отримані дані банки мають співставляти з Переліком населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України 30 жовтня 2014 року № 1053-р.

Реалізація прав осіб, передбачених статтею 2 Закону, не потребує отримання банком будь-яких інших документів, в тому числі сертифікатів про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) Торгово-промислової палати.

Нагадуємо про необхідність неухильного дотримання вимог Закону та відповідальність керівників банків за їх невиконання.

 

 

Заступник Голови

Національного банку України                                                           Я.В. Смолій

 

 

 

Косенко Е. О. т. 256-04-07

18IURI@u0h0

Прикрепленные файлы


  • Michaeluttex это нравится


#649 точка невозврата

Написано grandins_admin 09 Сентябрь 2014 - 15:34

Уважаемый Андрей Николаевич, последние несколько недель тщательно изучаю Ваше творчество (это именно творчество, потому что творить действительно настоящие шедевры в юриспруденции дано не каждому) и в последнем видео наткнулся на такое понятие как "точка не возврата"... Так вот, меня помимо психологического фактора интересует несколько и юр сторона... Ситуация, кредит в 100 тыс. долларов. (ипотека) Вместе с процентами практически 190... итак, человек платил... Общая сумма вместе с процентами которые личность внесла на счёт банка составляет практически 110 тыс. т.е. если признавать договор недействительным, то по сути банк нам должен ещё 10 тыс. (ну это если выиграем).. но всё же... более 50% кредита уплачено и по Вашей логике это уже знак к тому, чтобы платить до конца.... А разве это не вариант выкарабкаться из ямы? И почему, по Вашему мнению, в таком случае не стоит первым обращаться в суд с иском, если есть основания и надежда выиграть. (в одном из последних семинаров вы рекомендовали сидеть и ждать иска от банка но не обращаться первым)... Спасибо. 

 

"Точка невозврата" - понятие весьма условное. Оно определяет сумму, после уплаты которой банку, Вам становиться нецелесообразно начинать войну с ним, так как потери заемщика будут большими, чем выгоды.

Например, у банка взяли кредит 100 000 грн. выплатили 60 000 грн., должны - ещё 60 000 грн., а на торгах залоговое имущество будет стоить 80 000 грн. Таким образом, совокупные расходы составят, в случае войны, 60 000 грн. выплаченных + 80 000 грн. за выкуп = 140 000 грн., в то время, как при надлежащем обслуживании долга расходы были бы только 60 000 грн. (оставшихся) и некие проценты к ним.

 

Однако, жизнь вносит свои весомые коррективы и "точку невозврата" иногда приходится игнорировать, смиряясь с убытками. Например, недавно ко мне пришла молодая семья, которая упорно платила кредит все кризисные годы. Но сейчас они ждут второго ребенка, да и курс доллара 12,5 грн. для них уже неподъёмный. Таким образом, несмотря на то, что "точка невозврата" у них пройдена, они вынуждены перестать платить и ввязаться в спор с банком.


  • justice это нравится


#619 Правовая позиция ВСУ о недействительности договора в связи с отсутствием суще...

Написано Виктор Николаев 04 Июль 2014 - 14:19

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 липня 2014 року у справі

 № 6-78цс14

 

 

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України й ст. 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності у договорі передбаченої ст. 15 Закону України «Про оренду землі» такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід зясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови та в чому полягає порушення законних прав позивача.

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

2 липня 2014 року                                                                                           м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.

 

суддів:

Григорєвої Л.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,-

Гуменюка В.І.,

Патрюка М.В.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним за заявою дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 31 травня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

          У січні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (далі – ДП «Ілліч-Агро Донбас») про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Зазначав, що на підставі державного акта на право власності йому належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області.

          У 2009 році між ним і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, зі змістом якого він не був ознайомлений.

          Лише в 2011 році він отримав у ДП «Ілліч-Агро Донбас» примірник договору, який зареєстрований у Держкомземі 5 травня 2010 року, з якого зрозумів, що договір оренди земельної ділянки не містить усіх передбачених ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон) істотних умов, зокрема умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          З підстав, визначених ч. 2 ст. 15 Закону, ОСОБА_1 просив визнати договір оренди недійсним через відсутність у ньому всіх істотних умов.

          Рішенням Новоазовського районного суду Донецької області від 4 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 березня 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» та зареєстрований 5 травня 2010 року; вирішено питання про розподіл судових витрат.

          Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року касаційну скаргу ДП «Ілліч-Агро Донбас» відхилено, рішення у справі залишено без змін.

          У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року ДП «Ілліч-Агро Донбас» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про відмову у позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 15 Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ДП «Ілліч-Агро Донбас» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

          ДП «Ілліч-Агро Донбас» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

          За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, судом установлено, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 грудня 2008 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області. Між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди НОМЕР_1 без дати, який було зареєстровано в Новоазовському державному відділі державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті із земельних ресурсів» 5 травня 2010 року. За умовами договору позивач передав ДП «Ілліч-Агро Донбас» указану земельну ділянку в користування.

          Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірний договір оренди не містить усіх істотних умов, передбачених ст. 15 Закону, зокрема умов передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, що є підставою для визнання його недійсним.

          Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 січня 2013 року на підставі ст. 15 Закону дійшов висновку про те, що сама по собі відсутність у договорі певної істотної умови ще не є безумовною підставою для визнання його недійсним без з’ясування того, чи були порушені, невизнані чи оспорені права свободи чи інтереси позивачів як орендодавців.

          Зазначене свiдчить про те, що має мiсце неоднакове застосування судом касаційної iнстанцiї одних i тих самих норм матерiального права, а саме: ст. 15 Закону, та ухвалення ним рiзних за змiстом судових рiшень у подiбних правовiдносинах.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

          Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

          З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

          У справі, яка переглядається, суд виходив із того, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки є недійсним відповідно до ст. 15 Закону, оскільки в ньому відсутні такі істотні умови, як умови передачі у заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          При цьому судом залишено поза увагою вимоги ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено, чи дійсно порушуються права позивача у зв’язку з відсутністю в оспорюваному ним договорі оренди зазначеної умови.

          Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

          Заяву дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» задовольнити частково.

          Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31  травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:                                       

Л.І. Григор’єва

М.В. Патрюк

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк

Н.П. Лященко

Ю.Л. Сенін

Л.І. Охрімчук

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-78цс14.doc   38,55К   65 Количество загрузок:

  • Michaeluttex это нравится


#617 Правовая позиция ВСУ по отказу в открытии исполнительного производства из-за...

Написано Виктор Николаев 01 Июль 2014 - 09:05

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 25 червня 2014 року у справі № 6-62цс14.

 

 

          Частина 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» містить вимоги до виконавчого документа, у якому зокрема має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

          Разом із тим п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

          Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

25 червня 2014 року                                                                                 м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.,

 

суддів:

Григорєвої Л.І.,

Лященко Н.П.,

Патрюка М.В.,

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,-

 

розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою публічного акціонерного товариства «ДТЕК Донецькобленерго» на дії державного виконавця Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області ОСОБА_1 за заявою Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 27 грудня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

          У серпні 2013 року публічне акціонерне товариство «ДТЕК Донецькобленерго» (далі - ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго») звернулось до суду зі скаргою на дії державного виконавця Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області ОСОБА_1.

          Зазначало, що державним виконавцем винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження за судовим наказом Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 червня 2013 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» заборгованості за спожиту електричну енергію з підстав відсутності в судовому наказі ідентифікаційного номера або номера та серії паспорта боржника.

          Вважаючи такі дії незаконними, ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» просило скасувати зазначену постанову.

          Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19 серпня 2013 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 25 вересня 2013 року, скаргу задоволено: визнано незаконними дії державного виконавця Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції ОСОБА_1 при винесенні постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження від 1 серпня 2013 року НОМЕР_1; скасовано вказану постанову державного виконавця з примусового виконання судового наказу Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21 червня 2013 року № 2н/265/624/13 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» суми заборгованості за спожиту електричну енергію в розмірі 1 476 грн 87 коп.

          Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2013 року вказані судові рішення залишено без змін.

          У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 грудня 2013 року Орджонікідзевський відділ державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Орджонікідзевський відділ державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2013 року та від 15 січня 2014 року.

Орджонікідзевський відділ державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області вказує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з таких підстав.

          Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

          За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Постановляючи ухвалу про задоволення скарги ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» і визнаючи дії державного виконавця Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області незаконними, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що державним виконавцем не використані в повному обсязі надані йому права та обов’язки, передбачені Законом України «Про виконавче провадження», а відомості про ідентифікаційний номер або номер та серію паспорта боржника можуть бути надані лише на вимогу державного органу, яким ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» не є. Крім того, позбавлений такої можливості й суд, зважаючи на процедуру розгляду заяв про видачу судового наказу, який відбувається без судового засідання та виклику стягувача та боржника для заслуховування їхніх пояснень.

          Разом із тим в інших справах з подібних правовідносин, на які як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві заявник, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що відсутність у виконавчому листі індивідуального ідентифікаційного номера боржника свідчить про те, що виконавчий документ не відповідає вимогам ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», а тому відмова державного виконавця у відкритті виконавчого провадження є правомірною.

          Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 18, 26 Закону України «Про виконавче провадження», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до ч. 2 ст. 32 Конституції України й ч. 1 ст. 302 ЦК України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

          Офіційне тлумачення вказаного положення Конституції України міститься в Рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012, відповідно до п. 1 якого збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя, таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

          Частина 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» містить вимоги до виконавчого документа, у якому зокрема має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

          Разом із тим п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

          Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

          За таких обставин висновки суду у справі, яка переглядається, відповідають вимогам закону, а підстав вважати заяву Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області обґрунтованою немає.

          Відповідно до ст. 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

          Керуючись п. 1 ст. 355, п. 2 ч. 1 ст. 360-3, ч. 1 ст. 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

          У задоволенні заяви Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції Головного управління юстиції у Донецькій області відмовити.

 

          Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:                                       

Л.І. Григор’єва

Л.І. Охрімчук

В.І. Гуменюк

М.В. Патрюк

Н.П. Лященко

Ю.Л. Сенін

 

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-62цс14.doc   42,58К   94 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится


#615 Правовая позиция ВСУ по применению исковой давности к долгам по кредитным кар...

Написано Виктор Николаев 27 Июнь 2014 - 09:49

Правова позиція у справі №6-61цс14

 

          За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), яким встановлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності  (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязіпісля закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 ЦК України). 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

18 червня 2014 року                                                                              м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

Яреми А.Г.,

 

суддів:

Григор’євої Л.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,

Гуменюка В.І.,

Патрюка М.В.,

Сімоненко В.М., -

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

          У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі – ПАТ КБ “ПриватБанк”) звернулось до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що 2 квітня 2007 року банком і ОСОБА_1  було укладено договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 14 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевими терміном повернення, що відповідає строку дії картки (грудень 2008 року).

          У зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором станом на 21 травня 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 54 334 грн  39 коп., що складається з: 11 693 грн 20 коп. заборгованості за кредитом, 39 577 грн 65 коп. заборгованості за процентами, 500 грн штрафу (фіксована частина), 2 563 грн 54 коп. штрафу (процентна складова), яку ПАТ КБ “ПриватБанк” просило стягнути на його користь із відповідача.

          Рішенням Куйбишевського районного суду м. Донецька від 24 липня 2013 року позов ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ “ПриватБанк” заборгованість за кредитним договором у розмірі 40 372 грн 17 коп.; у задоволенні решти позову відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

          Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 4 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року, рішення Куйбишевського районного суду м. Донецька від 24 липня 2013 року скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ “ПриватБанк” відмовлено.

          У заяві ПАТ КБ “ПриватБанк” про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року порушується питання про скасування постановленої судом ухвали й прийняття нового судового рішення про задоволення позову з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ КБ “ПриватБанк” посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року у справі за позовом ПАТ КБ “ПриватБанк” до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

         Так, постановляючи ухвалу від 11 вересня 2013 року, суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову й виходив із того, що відповідно до пункту 9.12 Умов та правил надання банківських послуг, які є невід’ємною частиною договору (за договором від 20 листопада 2007 року ОСОБА_2 отримала кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку), договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання; якщо протягом цього строку жодна зі сторін не проінформує другу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на той самий строк. Таким чином, пролонгація договору полягає в продовженні його строку зі збереженням тих умов, на яких його було укладено, якщо інше не передбачено договором, зокрема щодо самої умови про порядок пролонгації договору. З моменту укладення договір діє та підстав для відмови в задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності немає.

          У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в позивача виникло право вимагати повернення кредиту згідно з умовами договору 31 грудня 2008 року, проте, як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду з позовом про захист свого порушеного права лише 13 червня 2013 року, тобто з пропуском установленого статтею 257 ЦК України трирічного строку позовної давності.

          Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 256, 257,  частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява ПАТ КБ “ПриватБанк” задоволенню не підлягає з таких підстав.

          Судами у справі, яка переглядається, установлено, що 2 квітня 2007 року ПАТ КБ “ПриватБанк” і ОСОБА_1 було укладено договір шляхом написання заяви, яка разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, тарифами складає між ПАТ КБ “ПриватБанк” та ОСОБА_1 договір про надання банківських послуг.

          Відповідно до умов договору ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 14 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом із кінцевими терміном повернення, що відповідає строку дії картки (грудень 2008 року).

          ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за вказаним договором, унаслідок чого в нього перед ПАТ КБ “ПриватБанк” виникла заборгованість.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

          Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

          Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

          Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

          Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п’ята статті 261 ЦК України).

          Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

          Як установлено судами, відповідач не виконав взятих на себе зобовязань щодо погашення боргу до 31 грудня 2008 року, проте ПАТ КБПриватБанкзвернулось до суду з позовом про захист свого порушеного права лише 13 червня 2013 року, тобто з пропуском установленого статтею 257 ЦК України трирічного строку позовної давності.

          Таким чином, у справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, правильно вирішено питання про застосування статей 256, 257, частин першої та пятої статті 261 ЦК України щодо строку позовної давності з урахуванням вищевказаних обставин і факту предявлення позову тільки 13 червня 2013 року, тому передбачена пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстава для перегляду судового рішення відсутня.

          Відповідно до статті 360–5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

          Керуючись статтями 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  

 

п о с т а н о в и л а :

 

          У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства комерційного банку “ПриватБанк” про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 лютого 2014 року відмовити.

         

          Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді Верховного Суду України:

Л.І.  Григор’єва

В.І. Гуменюк 

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-61цс14.doc   43,42К   87 Количество загрузок:

  • kreditciti это нравится


#603 Правовая позиция ВСУ по первоочередному праву ипотекодержателя на предмет ипо...

Написано Виктор Николаев 17 Июнь 2014 - 11:17

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-13цс14

 

З урахуванням положень частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.

 

   

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

9 квітня 2014 року                                                                                                              м. Київ

 

Судові палати у цивільних, адміністративних

та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Григорєвої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Гусака М.Б.,

Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є.,

Колесника П.І.,

Коротких О.А.,

Кривенди О.В.,

Кривенка В.В.,

Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Панталієнка П.В.,

Патрюка М.В.,

Потильчака О.І.,

Прокопенка О.Б.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М.,

Терлецького О.О.,

Фесенка Л.І.,

Шицького І.Б., -

 

 

розглянувши на спільному судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року, 

 

в с т а н о в и л и :

 

          У травні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим.

          Зазначав, що 12 грудня 2012 року державним виконавцем Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим було складено акт опису й арешту майна, яким накладено арешт на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 в м. Сімферополі.

          Зазначена квартира є предметом іпотеки за договором іпотеки, укладеним  26 жовтня 2006 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі – АКІБ «УкрСиббанк»). Указаною іпотекою забезпечено виконання іпотекодавцем зобов’язань за договорами про надання споживчих кредитів, що укладені 26 жовтня 2006 року між ним та АКІБ «УкрСиббанк».

          Посилаючись на те, що державним виконавцем звернуто стягнення на майно, яке передано в іпотеку, за виконавчими документами для задоволення вимог інших стягувачів, а не іпотекодержателя, такі дії суперечать вимогам статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку» і порушують його законні права щодо виконання наявних зобов’язань, які виникли на підставі договорів про надання споживчих кредитів та були забезпечені іпотекою спірної квартири, на підставі статті 383 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) просив визнати дії державного виконавця неправомірними.

          Ухвалою Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2013 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: визнано дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим щодо складання акта опису й арешту майна від 12 грудня 2012 року та щодо передачі на реалізацію квартири АДРЕСА_1 в м. Сімферополі, яка належить ОСОБА_1 на праві власності, неправомірними; скасовано постанову Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим від 11 грудня 2012 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на нерухоме майно, що належить ОСОБА_1, і заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_1.

          Ухвалою апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 7 жовтня 2013 року ухвалу Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 17 червня 2013 року скасовано й постановлено нову ухвалу, якою в задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено. 

          Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 ЦПК України.

 

          У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року ОСОБА_1   порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції                 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої          статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

          В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 листопада 2013 року, від 25 вересня 2013 року, від 18 вересня 2013 року, від 11 вересня 2013 року, від 24 липня 2013 року, від 10 липня 2013 року, від 19 червня 2013 року та від 15 травня 2013 року, постанови колегії суддів Вищого господарського суду України від 18 червня 2013 року та від 1 квітня 2013 року, ухвалу колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми. 

 

          Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2014 року цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.

 

          Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

 

          За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої                   статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

 

          У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), і  ОСОБА_1 було укладено два договори про надання споживчих кредитів, за якими банк надав боржнику кредити в розмірі 45 480 швейцарських франків та в розмірі 919 грн 60 коп.  

З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаними договорами про надання споживчих кредитів 26 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 в  м. Сімферополі.

          Згідно з пунктом 1.1. указаного договору іпотеки вартість предмета іпотеки становить 242 тис. грн.

Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 19 лютого 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» 310 765 грн 04 коп. заборгованості за кредитним договором від 26 жовтня 2006 року, за яким боржнику надано кредит у розмірі 45 480 швейцарських франків. 

          Разом із тим рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 27 жовтня 2010 року в цивільній справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до товариства з обмеженою відповідальністю «Кримстройторг», ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором було постановлено стягнути солідарно з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк» 2 900 860 грн 44 коп. заборгованості.

          8 грудня 2010 року за вказаним судовим рішенням видано виконавчий лист, на підставі якого 11 грудня 2012 року заступником начальника Залізничного відділу державної виконавчої служби Сімферопольського міського управління юстиції Автономної Республіки Крим винесено постанову про арешт усього належного боржнику ОСОБА_1 нерухомого майна й оголошення заборони на його відчуження.

          12 грудня 2012 року державним виконавцем складено акт опису й арешту майна, зокрема квартири АДРЕСА_1 в м. Сімферополі.

 

          Задовольняючи частково скаргу ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки – квартири, якою забезпечено виконання зобов’язань за відповідними договорами, укладеними між ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк», здійснено державним виконавцем без урахування положень частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку».

 

          Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що стягнення на зазначений предмет іпотеки може бути звернуто без жодних обмежень, оскільки відповідно до частини четвертої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» заставодержатель має право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленого майна.

 

          Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалі колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року та постанові колегії суддів Вищого господарського суду України від 1 квітня 2013 року, наданих заявником як приклад, суди касаційної інстанції, застосувавши положення частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), дійшли висновку про те, що  іпотекодержатель має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому правові підстави для накладення державним виконавцем арешту на нерухоме майно, яке передано в іпотеку, відсутні, оскільки вказані дії унеможливлюють реалізацію іпотекодержателем зазначеного першочергового права на задоволення вимог до боржника за рахунок предмета іпотеки.

  

          Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини восьмої статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» та частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

 

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у  цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

 

          Відповідно до статті 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

 

          За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

          Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

 

          Арешт на майно боржника може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження»).

 

          Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

 

          Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина восьма статті 54 Закону України «Про виконавче провадження»).

 

          При реалізації цієї норми слід мати на увазі, що за положеннями статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом, та відповідно частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку», за якою у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.  

 

          Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що іпотека як правовий інститут виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов’язання, тобто спрямований на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.

 

            Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною  до  припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п’ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

         

          За змістом частини шостої статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.   

 

           Відповідно до частини сьомої статті 3 Закону України «Про іпотеку» пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом – у черговості їх державної реєстрації.

 

          Отже, звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має переважне право перед іншими особами на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.

 

          Аналогічні висновки містяться в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року та від 19 червня 2013 року, ухвалі колегії суддів Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2013 року та постанові колегії суддів Вищого господарського суду України від 1 квітня 2013 року, наданих заявником як приклад.

 

          У справі, яка переглядається, судами встановлено, що звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання проведено державним виконавцем за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача, який не є іпотекодержателем, та у порушення передбаченого частиною восьмою        статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» і частиною шостою        статті 3 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) пріоритету права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.    

 

          За таких обставин висновок апеляційного суду, з яким погодився суд касаційної інстанції, про те, що стягнення на квартиру АДРЕСА_1 в м. Сімферополі, яка є предметом іпотеки за іншими зобов’язаннями ОСОБА_1, може бути звернуто без жодних обмежень, пов’язаних із пріоритетом іпотеки, та без дотримання спеціального порядку, встановленого законом для звернення стягнення на предмет іпотеки, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

 

          Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частини першої статті 360-4 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

          Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, судові палати у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л и :

 

         Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

         Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

         Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

М.Б. Гусак

А.А. Ємець

Т.Є. Жайворонок

П.І. Колесник

О.А. Коротких

О.В. Кривенда

В.В. Кривенко

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

В.В. Онопенко

Л.І. Охрімчук

П.В. Панталієнко

М.В. Патрюк

О.І. Потильчак

О.Б. Прокопенко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко           

О.О. Терлецький

Л.І. Фесенко

І.Б. Шицький                                  

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-13цс14.doc   66,14К   63 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится


#55341 forex exchange in dubai

Написано ISBruntonlogy 29 Октябрь 2017 - 01:54

forex nzd jpy
royal forex ltd
adx trading system
turkce-forex forum
copy trade forex
trading breakouts and fakeouts forex
spiegazioni di chi usa autopzionibinarie
migliore piattaforma per oppzioni binarie
binary options strategies for movies
setting up a forex trading company
snta stock options
forex trading canadian dollar
Goptions
successful forex trading strategies pdf
interactive brokers forex market hours
forex news service
forex channel indicator mt4
lol skin trading system
binary options trade online
accra mall forex bureau
forex kishore review
forex arbitrage software demo
international trade data system
biaya kursus trading forex
forex print weight
prova azioni binarie
what is the triangular trade system
sito broker
forex what does swap mean
forex lurk
binary option software download
open price strategy forex
how to report stock options in turbotax
anz forex card
how to make big money with stock options
option trading dvd video
forex data feed excel
ile zarabia na forex
expert advisor forex download free
bank of america forex
estrategia de cobraforex
forex interest rates news
forex trading market maker
ghana forex reserves
auto opzioni binarie bufala
forex club shares
cours eur usd forex
forex games download free
optionshouse extended hours trading
forex trading with candlestick and pattern.pdf
stock market index trading systems
bz wbk szkolenia forex
chat sobre opciones binarias
download forex training
track n trade live forex
forex double bollinger band strategy
parabolic sar forex strategy
forex what is drawdown
scalping dalam forex adalah
euroforex finance spa milano
binary options risk reward ratio
sbi forex rates south africa
forex beste trading zeiten
how do stock options work in a privately held company
champion forex ea
ultimate swing trading system
introduction to trading options
derivative oscillator binary options strategy
options trading slippage
caracteristicas del mercado de divisas forex
forex market legal in india
forex rate today in nigeria
options trading roll
forex odenplan stockholm
gallant capital markets binary options
forex psychology books
forex trendline ea
mql5 forex
bank of baroda india forex rates
best buy and sell forex indicator
fatwa mui forex online
iforex cyprus limassol
binary option breakthrough strategy review
forex factory grid trading
top 10 brokers in thailand
ghana forex bureau exchange rate
binary options platform
nd-forex
khaleej times forex gold rate
black scholes forex options
banc de binary demo
profitable hedging techniques in forex trading
forex binary options trading system omni 11
option trader taxes
how does forex trading platform work
sa forex expo
greenback forex login
trading forex formation
forex no deposit bonus may 2015
pfic stock options
darkonix trading system
an forex mumbai
define stock options
sc forex trading consult srl
indian ocean maritime trade system
options trading strategies nifty
role of broker in forex trading
unrelated diversification strategy disadvantage
forex market report
trader le forex pdf
gbp usd forex live forecast
analytics daily forex
australian regulated forex brokers
sinyal forex hari ini kaskus
delta neutral options trading strategies
german binary options
iqoption com reqp 1&reqr nzcdyaevlae5pv52mj
cb consumer confidence belajar forex
option market making trading and risk analysis
forex robot tfot 8.0
list of online trading companies in india
Trade-binary
forex exchange rate graph
profits interest vs stock options
options trading puts
gsg forex no deposit bonus
forex forum di indonesia
binary options trade
power option
copy trader opzioni binarie
binary options strategy key indicators
binary option ok ke
forex online trading academy
learn forex live 3 sma.mq4
traderush binary options trading
forex market reversal
forex yen to usd
dxinone e currency trading system
apakah forex itu haram
libri sul forex italiano
platforma forex online

ichimoku forex trading
private company stock options tax
how are stock options priced
elliott wave forex forecast
khaleej times forex gold rate
24 options trade
stock options screener free
forex beste trading zeiten
free stock options quotes
banc de binary demo
gsg forex no deposit bonus
Opzionibinarie
binary options quotes
stock futures vs stock options
options trading and the capm
best forex brokers in bangalore
dxinone e currency trading system
south africa forex news
forex strategy 10 pips + martingale
forex what does swap mean
gxs trading system
vip binary signals
sellaextreme opzioni binarie
forex demo trading competition 2013
how to trade options ebook
gretongan forex 2014
the world trading system jackson pdf
forex espoo
forex broker meaning
bollinger bands converging
ultra edge trading system
forex factory app android
forex print weight
how to adjust forex gain loss in tally erp 9
ile zarabia na forex
quantitative stock trading strategies
options strategies to generate income
japanese candlesticks morning star
forex plastica roma
forex oxnard
profitable hedging techniques in forex trading
binary options 50 deposit
valuing stock options in a private company
forex rates live quotes
prepaid forex card uk
ig markets forex mini
managed forex accounts $1000 minimum
schweizer broker forex
forex philippine peso to dollar
tm forex
forex bank germany
sito per scommettere su opzioni binarie
oopzioni binarie siti migliori
cci forex scalping strategy
binary options credit card
wave momentum forex trading system
tutoriales opciones binarias
stock employee stock options and exchange-traded options are all examples of
tessuti online stock
forex market report
trading operazioni binarie conto demo
futures and options trading clearing commission
options trading time frame
opzioni binarie bonus senza deposito
fidelity stock options phone number
Optionyard
forex trendline ea
forex market news feed
binary options free no deposit bonus
put-call parity options trading
rams trade options
maverick trading options
options trading strategies nifty
binary trading pro signals
binary options investment firm
traderxp erfahrungen
i migliori siti di trading
how to play the forex club
buy and hold forex
epsilon flexible forex coupon dicembre 2018
forex tutorial for beginners pdf
zurich prime forex review
forex price of copper
divergence convergence forex indicator
inforex s.a
sc forex trading consult srl
trading demo
lion binary options
tdi indicator forex factory
forex british pound to philippine peso
forex signal factory twitter
best 4h trading system
sar indicator forex
i want to learn forex trading in urdu
forex bonus na start bez depozytu
best binary option broker singapore
forex price reversal indicator
fxstreet streaming forex charts
best forex automated trading platform
thinkforex metatrader 4 download

  • XTHighamlogy это нравится


#54953 График погашения

Написано itemplubos 14 Сентябрь 2017 - 02:03

Добрый вечер. У нас такая ситуация: Фирма А должна нам 10000, мы должны 10000 фирме В, а фирма В должна фирме А эту же сумму. По сути все закрываются по договору. Подскажите пожалуйста, у кого есть трехсторонний договор погашения задолженности? Как правильно это оформить. Заранее благодарю
  • roogiefilMen это нравится


#48631 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Justinwam 06 Март 2015 - 17:12

Доброго дня. Выражу свою благодарнось ТС за решение этой проблемы Жду еще рекомендции.
  • roogiefilMen это нравится


#26 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-20цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:32

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-20цс11.doc   65,99К   123 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится


#25 Постанова ВСУ від 18.06.2012 року у справі №6-73цс12

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

18 червня 2012 року                                                                                                        м. Київ

 

Верховний Суд України у складі:

 

головуючого Жайворонок Т.Є.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор’євої Л.І.,

Гриціва М.І.,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Гусака М.Б.,

Ємця А.А.,

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Коротких О.А.,

Косарєва В.І.,

Кривенди О.В.,

Лященко Н.П.,

Маринченка В.Л.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Панталієнка П.В.,

Пивовара В.Ф.,

Потильчака О.І.,

Пошви Б.М.,

Прокопенка О.Б.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Скотаря А.М.,

Таран Т.С.,

Терлецького О.О.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г., -

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі – ПАТ «УкрСиббанк»), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договору поруки припиненим,

 

в с т а н о в и в :

 

У серпні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору поруки припиненим. Зазначала, що 23 серпня 2007 року між нею та ПАТ «УкрСиббанк» був укладений договір поруки НОМЕР_1 з метою забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_2 за договором про надання споживчого кредиту НОМЕР_2 від 23 серпня 2007 року. Після уточнення позовних вимог просила визнати договір поруки припиненим, посилаючись на те, що 17 березня 2009 року між позичальником та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено додаткову угоду НОМЕР_3, за якою до основного договору було внесено зміни, унаслідок чого збільшився обсяг її, поручителя, відповідальності.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 січня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 31 березня 2011 року, позов задоволено: визнано припиненим зобов’язання за договором поруки від 23 серпня 2007 року НОМЕР_1, укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» і ОСОБА_1

Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 19 квітня 2011 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

10 листопада 2011 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та клопотання про поновлення строку подання такої заяви.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 20 січня 2012 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2012 року справу повернуто до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ для розгляду клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 травня 2012 року поновлено ОСОБА_1 строк подання вказаної заяви.

У заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

В обґрунтування неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав ухвалу судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, що потягло, на її думку, ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи судом установлено, що 23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 (позичальник) та ПАТ «УкрСиббанк» (кредитор) укладено договір про надання споживчого кредиту НОМЕР_2 у сумі 65 тис. доларів США терміном дії до 21 серпня 2037 року зі сплатою 11,3% річних за користування коштами протягом перших 30 календарних днів з переглядом розміру процентної ставки відповідно до умов договору після закінчення цього строку та кожного наступного місяця кредитування (п. 1.3.1 договору). Згідно з п. 1.3.2 договору новий розмір процентної ставки може бути встановлений у разі настання будь-якої з обставин, передбачених ч. 1 п. 5.2 цього договору, а саме: порушення позичальником кредитної дисципліни, документально підтвердженого погіршення фінансового стану позичальника, здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та (або) кредитами, зміни в грошово-кредитній політиці Національного банку України (далі – НБУ) та таке інше, звільнення позичальника з основного місця роботи.

Для забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором між ОСОБА_1 (поручитель) та банком було укладено договір поруки від 23 серпня 2007 року НОМЕР_1. Відповідно до п. 2.1 договору поруки кредитор не має права без згоди поручителя змінювати умови основного договору з боржником, унаслідок чого збільшується обсяг відповідальності поручителя. Під «згодою поручителя» сторони розуміють візування поручителем змін до основного договору (шляхом проставлення підпису уповноваженої особи та печатки поручителя, якщо останній є юридичною особою) та(або) отримання його письмової згоди з такими змінами та(або) шляхом обміну листами, факсимільними повідомленнями та(або) укладення поручителем додаткової угоди до цього договору щодо внесення відповідних змін.

23 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» укладено додаткову угоду НОМЕР_4, згідно з якою п. 5.2 договору споживчого кредиту доповнено положеннями, що у разі порушення позичальником кредитної дисципліни або документально підтвердженого погіршення фінансового стану позичальника процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки (22,6%), а в разі здійснення поточних коливань, процентних ставок за вкладами та (або) кредитами, зміни в грошово-кредитній політиці НБУ та таке інше – збільшується не більш ніж на 10% для кредитів у національній валюті.

17 березня 2009 року між ОСОБА_2 та банком укладено додаткову угоду НОМЕР_3 до договору споживчого кредиту, згідно з якою перенесено строки виконання зобов'язань позичальника зі сплати процентів за кредитним договором, викладено в новій редакції графік погашення кредиту і встановлено, що за користування кредитними коштами понад визначений договором термін установлюється процентна ставка в подвійному розмірі, яка застосовується до всієї простроченої суми основного боргу, починаючи з дати виникнення прострочення, та діє до моменту погашення заборгованості.

Згода ОСОБА_1 на внесення вказаних змін і доповнень до основного договору отримана не була, це питання банк із поручителем не погоджував.

Заборгованість ОСОБА_2 за користування кредитними коштами до 31 березня 2008 року нараховувалась за процентною ставкою в розмірі 11,3%, а після вказаної дати - 22,6%.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що без згоди та повідомлення поручителя відбулося збільшення обсягу його відповідальності, що відповідно до вимог ч.1 ст. 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій і відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд касаційної інстанції виходив із того, що поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник; що сторони кредитного договору, з яким був ознайомлений поручитель, погодили можливість зміни банком розміру процентної ставки в бік збільшення; що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав ухвалу судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2011 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_1, про визнання договору поруки припиненим за касаційною скаргою ПАТ «УкрСиббанк» на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 17 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 19 квітня 2011 року.

Відмовляючи у відкритті провадження в наданій для порівняння справі, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що внаслідок внесення додатковими угодами змін до кредитного договору та збільшення процентної ставки за кредитним договором без згоди й повідомлення поручителя відбулося збільшення обсягу його відповідальності, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для визнання договору поруки припиненим.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм права, а саме: ч. 1 ст. 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

За змістом указаних норм матеріального права поручитель хоча й пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 цього Кодексу).

За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим.

За таких обставин у справі, що переглядається, має місце неоднакове й неправильне застосування судом касаційної інстанцій положень ч. 1 ст. 559 ЦК України, тому на підставі п. 1 ст. 355, чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 355, 360 - 3, 360 - 4 ЦПК України, Верховний Суд України

 

постановив:

 

Заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року задовольнити.

Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

 

Головуючий Т.Є.Жайворонок

 

Судді

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

В.С. Гуль

В.І. Гуменюк

М.Б. Гусак

А.А. Ємець

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

Є.І. Ковтюк

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

О.А. Коротких

В.І. Косарєв

О.В. Кривенда

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

В.В. Онопенко

Л.І. Охрімчук

П.В. Панталієнко

В.Ф. Пивовар

О.І. Потильчак

Б.М. Пошва

О.Б. Прокопенко

А.І. Редька

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

А.М. Скотарь

Т.С. Таран

О.О. Терлецький

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

(в справі 6-73цс12)

 

За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови у договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Ураховуючи викладене, висновок суду касаційної інстанції про те, що ч. 1 ст. 559 ЦК України не передбачає припинення поруки внаслідок збільшення розміру відповідальності поручителя, є помилковим.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-73цс12.doc   56,5К   54 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится


#24 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-88цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:03

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

21 травня 2012 року                                                                                                м. Київ

 

Верховний Суд України в складі:

 

головуючого Охрімчук Л.І.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор`євої Л.І.,

Гриціва М.І,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є.

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Кліменко М.Р.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Косарєва В.І.,

Кузьменко О.Т.,

Лященко Н.П.,

Онопенка В.В.,

Патрюка М.В.,

Пивовара В.Ф.,

Потильчака О.І.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Таран Т.С.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г., -

 

розглянувши в судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства Банк «Траст» про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства Банк «Траст» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за позовом ОСОБА_2 до відкритого акціонерного товариства Банк «Траст», третя особа - ОСОБА_1, про визнання поруки такою, що припинена,

 

в с т а н о в и в:

 

У липні 2010 року відкрите акціонерне товариство Банк «Траст» (далі – ВАТ Банк «Траст»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство Банк «Траст» (далі – ПАТ Банк «Траст»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Зазначало, що 22 травня 2008 року та 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 10 тис. доларів США, 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити й сплатити проценти у строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено договори поруки, за умовами яких ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами не виконує, просило стягнути солідарно із ОСОБА_1 і ОСОБА_2 заборгованість за цими договорами.

        

У листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ВАТ Банк «Траст» про визнання поруки такою, що припинена.

Зазначав, що 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити й сплатити проценти в строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ним та ВАТ Банк «Траст» було укладено договори поруки, за умовами яких він поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

22 жовтня 2009 року додатки № 1 до кредитних договорів викладено в новій редакції, згідно з якою змінено графік погашення кредиту та встановлено реальні процентні ставки в розмірі 26,32% і 26,43%, унаслідок чого збільшився розмір щомісячних платежів та загальної суми боргу.

Посилаючись на те, що на зміни забезпечених порукою зобов’язань, якими збільшено обсяг відповідальності боржника, а відтак і його відповідальності, він згоди не давав, просив визнати поруку такою, що припинена.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 3 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2011 року, позовні вимоги ПАТ Банк «Траст» задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ Банк «Траст» 256 111 грн. заборгованості за кредитними договорами, у задоволенні решти позовних вимог ПАТ Банк «Траст» відмовлено; позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено: визнано поруку за договорами поруки від 2 вересня 2008 року такою, що припинена; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ Банк «Траст» 1 700 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; стягнуто з ПАТ Банк «Траст» на користь ОСОБА_2 869 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

 

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року у відкритті касаційного провадження відмовлено з підстав, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України.

 

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ПАТ Банк «Траст» просило скасувати зазначену ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

В обґрунтування заяви ПАТ Банк «Траст» надало рішення колегії суддів Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року та постанову Вищого господарського суду України від 29 листопада 2007 року, в яких, на думку товариства, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

 

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2011 року поновлено ПАТ Банк «Траст» строк для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; допущено цивільну справу за позовом ВАТ Банк «Траст» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за позовом ОСОБА_2 до ВАТ Банк «Траст», третя особа – ОСОБА_1, про визнання поруки такою, що припинена, до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши за матеріалами справи наведені в заяві ПАТ Банк «Траст» доводи, Верховний Суд України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Судами встановлено, що 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити та сплатити проценти в строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_2 було укладено договори поруки, за умовами яких ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

22 жовтня 2009 року додатки № 1 до кредитних договорів викладено в новій редакції, згідно з якою змінено графік погашення кредиту та встановлено реальні процентні ставки в розмірі 26,32% та 26,43%, унаслідок чого збільшився розмір щомісячних платежів і загальної суми боргу.

 

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання поруки такою, що припинена, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, виходив із того, що внаслідок внесення змін до кредитних договорів без згоди поручителя відбулося збільшення обсягу відповідальності останнього, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки, та дійшов висновку про те, що обраний ОСОБА_2 спосіб захисту свого порушеного права відповідає вимогам ст. 16 ЦК України.

 

Разом з тим у наданих як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права судових рішеннях містяться висновки про те, що ні законом, ні договором поруки не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання договору поруки припиненим; припинення поруки закон повязує зі зміною зобов’язання, забезпеченого порукою, а не зміною будь-яких умов кредитного договору.

 

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із наступного.

 

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст. 16 ЦК України.

Звертаючись до суду з позовом за захистом, ОСОБА_2 посилався на невизнання банком його права, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення поруки у зв’язку зі зміною зобов’язання без його згоди, унаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 3 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Відповідно до положення ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення поруки у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується.

Таким чином, звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

При цьому внесення змін до кредитного договору про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, без згоди поручителя є підставою для визнання поруки такою, що припинена.

Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України) слід дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

У справі, рішення суду касаційної інстанції в якій переглядається, установивши, що внесення змін до кредитних договорів про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, без згоди поручителя, а саме: зміна графіка погашення кредиту та встановлення реальної процентної ставки за користування кредитом, призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, та застосувавши норми ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання поруки такою, що припинена.

Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи заяви ПАТ Банк «Траст» цих висновків не спростовують.

 

За таких обставин підстави для скасування ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року відсутні.

Керуючись стст. 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Верховний Суд України

 

п о с т а н о в и в:

 

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства Банк «Траст» про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий Л.І. Охрімчук

 

Судді:

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

В.І. Косарєв

О.Т. Кузьменко

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко

М.В. Патрюк

В.Ф. Пивовар

В.С. Гуль

О.І. Потильчак

В.І. Гуменюк

А.І. Редька

А.А. Ємець

Т.Є. Жайворонок

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

М.Р. Кліменко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Т.С. Таран

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

Є.І. Ковтюк

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

 

У разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

Внесення без згоди поручителя змін до кредитного договору про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності як боржника, так і поручителя, є підставою для визнання поруки такою, що припинена.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-88цс11.doc   52,37К   81 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится


#23 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-69цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 14:51

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

21 травня 2012 року                                                                                                        м. Київ

 

 

Верховний Суд України у складі:

 

головуючого Жайворонок Т.Є.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор’євої Л.І.,

Гриціва М.І.,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Кліменко М.Р.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Косарєва В.І.,

Кузьменко О.Т.,

Лященко Н.П.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В.,

Пивовара В.Ф.,

Пилипчука П.П.,

Потильчака О.І.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Таран Т.С.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г.,-

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», кооперативу «Союз» про припинення дії договорів поруки та за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (даліПАТ «Універсал Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,

 

в с т а н о в и в :

 

У серпні 2009 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 серпня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та кооперативом «Союз» укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій НОМЕР_1 (далі – Генеральний договір). На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором між ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ПАТ «Універсал Банк» 15 серпня 2007 року укладені договори поруки. У подальшому між ПАТ «Універсал Банк» та кооперативом «Союз» укладено додаткові угоди, якими викладено в новій редакції положення Генерального договору, у тому числі щодо відповідальності позичальника, унаслідок чого суттєво збільшився обсяг відповідальності поручителів. Зазначені зміни були внесені без згоди позивачів. ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили припинити дію договорів поруки, укладених між ними та ПАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз».

У вересні 2009 року ПАТ «Універсал Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 21 серпня 2007 року між ним і кооперативом «Союз» укладено кредитний договір НОМЕР_2 (з відкриттям кредитної лінії) у межах зазначеного Генерального договору. 15 серпня 2007 року між банком, кооперативом «Союз» та ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено договори поруки. Додатковою угодою між ПАТ «Універсал Банк» і кооперативом «Союз» були внесені зміни до кредитного договору НОМЕР_2, у тому числі щодо відповідальності позичальника. У зв’язку з невиконанням позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_2 утворилась заборгованість. ПАТ «Універсал Банк» просило стягнути із ОСОБА_1, ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 у сумі, еквівалентній 13 748 974 грн. 66 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 28 вересня 2010 року, позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено: припинено дію договору поруки від 15 серпня 2007 року, укладеного між ВАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз» та ОСОБА_1 і припинено дію договору поруки від 15 серпня 2007 року, укладеного між ВАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз» і ОСОБА_2; у задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року відмовлено ПАТ «Універсал Банк» у відкритті касаційного провадження в указаній справі.

У липні 2011 року ПАТ «Універсал Банк» подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2011 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «Універсал Банк», кооперативу «Союз» про припинення дії договорів поруки та за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ПАТ «Універсал Банк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У заяві ПАТ «Універсал Банк» просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2011 року у справі №6-496св11, постанови Вищого господарського суду України: від 18 лютого 2010 року у справі №6/179/09, від 20 червня 2006 року у справі №47/240, від 29 листопада 2007 року у справі №22/455-26/287, від 26 жовтня 2010 року у справі №4/190(16/66), від 22 вересня 2010 року у справі №37/73-09, ухвалу Верховного Суду України від 13 лютого 2008 року у справі №6-24773св07, рішення Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року у справах №48704св10 та №6-48706св10, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що внаслідок викладення в новій редакції тексту Генерального договору, внесення до нього змін додатковими угодами без згоди та повідомлення поручителів відбулося збільшення обсягу відповідальності останніх, що відповідно до вимог ч.1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки.

Відмовляючи ПАТ «Універсал Банк» у відкритті касаційного провадження, касаційний суд із такими висновками судів погодився.

В основу наданих для порівняння судових рішень касаційних судів покладено висновки про те, що:

- обсяг зобов’язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору; підписуючи договір поруки, поручитель погодився з умовами основного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та зобов’язався відповідати перед банком за виконання позичальником усіх його зобов’язань, як тих, що виникають із кредитного договору, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому (справа №6-496св11);

- проценти, які позичальник зобов’язався сплачувати за кредитним договором, є платою за користування кредитними коштами, а не рівнем відповідальності, у зв’язку із чим підвищення плати за користування кредитними коштами не є підвищенням відповідальності (справа №6/179/09);

- зміни до кредитного договору, які вносились додатковими угодами і якими збільшено позичальнику ліміт кредитування, змінено графік повернення кредиту, не вплинули на розмір відповідальності за договором поруки, тому не повинні були узгоджуватись із поручителем (справа №47/240);

- між банком та позичальником укладено договір кредитної лінії з певним лімітом, транші за яким обумовлені окремими угодами, а поручитель взяв на себе зобов’язання погасити не сплачені боржником кошти, отримані ним за договором кредитної лінії, тому розмір відповідальності поручителя не збільшився, оскільки відсутні докази того, що кредитування за траншами перевищило межі, визначені кредитною лінією (справа №6-24773св07);

- порушення банком пункту договору щодо свого обов’язку змінювати умови кредитного договору за наявності письмової згоди поручителя не є підставою для припинення договору поруки, тому що закон пов’язує таке припинення зі зміною зобов’язання, забезпеченого порукою, а не зі зміною будь-яких умов кредитного договору (справа №22/455-26/287);

- сторонами не доведено належними та допустимими доказами внесення змін до кредитного договору щодо процентної ставки, тому відсутні правові підстави стверджувати, що сторонами кредитного договору збільшено обсяг відповідальності поручителя (справа №4/190(16/66));

- за умовами договору поруки поручитель зобов’язався перед банком за виконання позичальником зобов’язань, що виникають із договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії та будь-яких угод до нього, у тому числі тих, що збільшують основне зобов’язання, тому посилання на припинення договору поруки у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя є безпідставним (справа №37/73-09);

- такого способу захисту, як визнання в судовому порядку договору поруки припиненим у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, законодавством України не передбачено, не передбачає такого способу й укладений між сторонами договір поруки (справи №48704св10, №6-48706св10).

Крім того, в обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав постанову Верховного Суду України від 17 січня 2011 року у справі №3-62г10, в основу якої покладено висновок про те, що обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким передбачено право банку змінити процентну ставку в певних випадках, тому відсутні підстави для припинення поруки, оскільки закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов’язання, забезпеченого порукою.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм права, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого.

Захист цивільних прав – це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилалися на невизнання банком права, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, і просили припинити договір поруки, тобто припинити правовідношення.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, а за п. 7 ч. 2 цієї статті – припинення правовідношення.

За положеннями ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати.

Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Таким чином, за положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України, ст. ст. 3 – 5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов’язання за договором поруки, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Таким чином, у справі, що переглядається, суд обгрунтовано виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього; збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

Разом із тим помилковим є висновок суду про те, що права поручителів підлягають захисту шляхом припинення договору поруки, тобто за п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, оскільки це суперечить положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу.

Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції, переглядаючи в касаційному порядку зазначену справу, допустив помилку в застосуванні норм матеріального права, заява ПАТ «Універсал Банк» підлягає частковому задоволенню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Верховний Суд України

 

постановив:

 

Заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року скасувати, направити справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий Т.Є. Жайворонок

 

Судді

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

В.С. Гуль

В.І. Гуменюк

А.А. Ємець

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

М.Р. Кліменко

Є.І. Ковтюк

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

В.І. Косарєв

О.Т. Кузьменко

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

В.Ф. Пивовар

П.П. Пилипчук

О.І. Потильчак

А.І. Редька

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Т.С. Таран

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

А.Г. Ярема

 

Правова позиція

(постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 року № 6-69цс11)

 

У випадку невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України на припинення зобов’язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України, ст. ст. 3 – 5, 11, 15, 31 ЦПК України).

Суд обгрунтовано виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього; збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в сторону збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

 Разом з тим, помилковим є висновок суду про те, що право поручителів підлягають захисту шляхом припинення договору поруки, тобто за п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, оскільки це суперечить положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу. Таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання поруки припиненою.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-69цс11.doc   65,95К   62 Количество загрузок:

  • roogiefilMen это нравится