Перейти к содержимому


Самый Популярный Контент


#613 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Виктор Николаев 21 Июнь 2014 - 13:05

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України

м. Київ
22 квітня 2014 року
N 4-рп/2014

Справа N 1-5/2014

 

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича - доповідача,

Мельника Миколи Івановича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Стецюка Петра Богдановича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шевчука Станіслава Володимировича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянина Рейніша Леоніда Валерійовича щодо офіційного тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - Кодекс) у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

          Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне звернення громадянина Рейніша Л. В.

          Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність неоднозначного застосування судами України положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу.

          Заслухавши суддю-доповідача Запорожця М. П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

 

          1. Суб'єкт права на конституційне звернення - громадянин Рейніш Л. В. - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положенням пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України в аспекті того, чи підлягають окремому апеляційному оскарженню ухвали суду першої інстанції, не зазначені в частині першій статті 293 Кодексу.

          Необхідність в офіційному тлумаченні названих положень Конституції України та Кодексу Рейніш Л. В., посилаючись на долучені до конституційного звернення копії судових рішень, обґрунтовує неоднозначним застосуванням судами загальної юрисдикції положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу. Зі змісту доданих копій рішень вбачається, що в одних випадках суди приймали до розгляду скарги на ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення, зазначаючи, що ці ухвали можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, а в інших - відмовляли в такому розгляді виходячи з того, що вказані ухвали не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а заперечення на них включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає за необхідне дати офіційне тлумачення положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу.

 

          2. Конституційний Суд України, розглядаючи порушене в конституційному зверненні питання, виходить з такого.

 

          2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (частина перша статті 8, стаття 21, частина перша статті 24 Конституції України).

          Права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України). Відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

          У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом (абзац перший статті 26).

 

          2.2. Здійснення судочинства на засадах, визначених в Основному Законі України, - це конституційна гарантія права кожного на судовий захист. Однією з таких засад є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). У Рішенні від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 Конституційний Суд України зазначив, що можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

          Відповідно до практики Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) не вимагає від держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Разом з тим там, де такі суди існують, гарантії, що містяться в статті 6 Конвенції, повинні відповідати, зокрема, забезпеченню ефективного доступу до цих судів для того, щоб учасники судового процесу могли отримати рішення, яке стосується їх "цивільних прав та обов'язків" (пункт 65 Рішення у справі "Гофман проти Німеччини" від 11 жовтня 2001 року та пункт 122 Рішення у справі "Кудла проти Польщі" від 26 жовтня 2000 року).

          Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду конкретизовано в главах 1, 2 розділу V Кодексу, якими врегульовано процедуру перегляду рішень та ухвал суду в цивільному судочинстві. Зокрема, у частині першій статті 293 Кодексу міститься перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Згідно з частиною другою статті 293 Кодексу заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Аналіз положень цих статей дає підстави для висновку, що вони встановлюють особливості оскарження ухвал суду першої інстанції, а саме - разом із рішенням суду або окремо від нього.

          За правовою позицією Конституційного Суду України положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України стосовно забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом, необхідно розуміти так, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом (абзац сьомий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010, абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010); перелік ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, наведений у статті 293 Кодексу, не є вичерпним (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

 

          2.3. Згідно з пунктом 10 частини першої статті 293 Кодексу окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення.

          Досліджуючи порушене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України враховує, що особливістю ухвал суду першої інстанції щодо внесення виправлень у рішення або відмови у внесенні виправлень є те, що суд може постановити їх у будь-який час, зокрема й після набрання рішенням законної сили. За цих умов такі ухвали суду першої інстанції фактично не можуть бути оскаржені разом із рішенням суду.

          Крім того, відсутність можливості апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення окремо від рішення суду у випадку, якщо наявні у тексті судового рішення неточності (арифметичні помилки чи описки) стосуються істотних обставин, може ускладнити або навіть унеможливити виконання судового рішення. Конституційний Суд України зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначені у законі дії, спрямовані на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012). Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (пункт 43 Рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року).

          Конституційний Суд України вважає, що можливість апеляційного оскарження ухвал суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення в такому самому порядку, як і ухвал щодо внесення виправлень у рішення, узгоджується зі справедливістю як складовою принципу верховенства права та визначеними в частині третій статті 129 Конституції України основними засадами судочинства, зокрема рівністю усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

          Отже, положення пункту 10 частини першої статті 293 Кодексу у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Кодексу необхідно розуміти так, що ухвали суду першої інстанції про відмову у внесенні виправлень у рішення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду.

          Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

 

          1. В аспекті конституційного звернення положення пункту 10 частини першої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, частини другої статті 293 Цивільного процесуального кодексу України необхідно розуміти так, що апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як про внесення виправлень у рішення, так і про відмову у внесенні виправлень у рішення.

         

          2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

 

          Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Прикрепленные файлы


  • Michaeluttex, XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#642 НБУ ограничил суммы выдачи иностранной валюты с текущих (депозитных) счетов,...

Написано Виктор Николаев 04 Сентябрь 2014 - 14:17

В последний рабочий день лета, НБУ принял целый ряд мер для укрепления национальной валюты Украины. Так, согласно Постановления правления Национального банка Украины "О введении дополнительных механизмов для стабилизации денежно-кредитного и валютного рынков Украины" от 29.08.2014 года №540, введены следующие ограничения:

  1. НБУ запретил резидентам - погашать кредиты, займы в иностранной валюте по договорам с нерезидентами, раньше срока, предусмотренного договорами. Теперь, Национальный банк Украины не осуществляет регистрацию изменений к договорам о привлечении резидентами-заемщиками кредитов, займов в иностранной валюте от нерезидентов, которые касаются сокращения сроков выполнения резидентами-заемщиками обязательств по таким договорам или их досрочного выполнение.
  2. Ограничены операции по продаже наличной иностранной валюты одному лицу в один операционный (рабочий) день суммой, не превышающей в эквиваленте 15 тыс. гривен в рамках одного банковского учреждения. Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет купить значительное количество инвалюты, то теперь такое "удовольствие" придется растягивать на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн.
  3. Введены ограничения по осуществлению переводов иностранной валюты за пределы Украины по поручению физических лиц. Так, в рамках "частного перевода" без подтверждающих документов с текущего счета в иностранной валюте или без его открытия - можно перевести сумму в иностранной валюте, которая в эквиваленте не превышает 15 000 гривен в один операционный (рабочий) день. Физические лица-нерезиденты осуществляют такие переводы на основании документов, подтверждающих источники происхождения средств. В случае же необходимости осуществления перевода суммы иностранной валюты в эквиваленте превышающую 15 000 гривен, но не более 150 000 гривен в месяц,то такой перевод должен подтверждаться соответствующими документами (договора, инвойсы и т.п.). Исключение - оплата на лечение в медучреждениях другого государства, оплата учебного процесса, пенсии, алименты и т.п.
  4. Вводится ограничение на выдачу наличных денежных средств в национальной валюте через кассы и банкоматы в пределах до 150 000 гривен в сутки на одного клиента. Требования настоящего подпункта не распространяются на выдачу наличных средств: на выплату заработной платы, командировочных расходов , пенсий, стипендий, других социальных и приравненных к ним выплат, на выплаты гарантированных сумм возмещения вкладчикам за счет средств Фонда гарантирования вкладов физических лиц.
  5. Вводится ограничение на выдачу (получение) банками наличных денежных средств в иностранной валюте с текущих и депозитных счетов физических и юридических лиц через кассы и банкоматы в пределах до 15 000 гривен в сутки на одного клиента в эквиваленте по официальному курсу Национального банка Украины. Указанное требование распространяется на выдачу (получение) наличных денежных средств как в пределах Украины, так и за ее пределами независимо от количества счетов клиента в одном банке.  Теперь, если гражданам или предприятиям необходимо будет получить с депозитного или  текущего счета иностранную валюту в сумме более эквивалента 15 тыс. грн., то теперь такое "удовольствие" придется растягивать ежедневными посещениями банковского учреждения на N-ное количество дней, кратной 15 000 грн. Исключения: диппредставительства, а также операции по обеспечению расходов на командировки работников за границу.
  6. Выдача наличных денежных средств в пределах Украины по электронным платежным системам, эмитированным как резидентами, так и нерезидентами, осуществляется исключительно в гривнах. Также, иностранная валюта, переведенная из-за границы в пользу физического лица для выплаты наличными деньгами без открытия счета, выплачивается получателю исключительно в гривнах. Таким образом, все электронные переводы (ВестернЮнион и т.п.) будут выдаваться в Украине исключительно в гривне.

Все указанные ограничения будут действовать до 2 декабря 2014 года.

 

Офіційно опубліковано 02.09.2014

 

 

 

 

 

Правління Національного банку України

П О С Т А Н О В А

 

від  29 серпня 2014 р.                                                                         540                                                                        м. Київ

 

Про введення додаткових механізмів для стабілізації грошово-кредитного та валютного ринків України

 

Ураховуючи суспільно-політичне напруження, наявність певних елементів ризику та невизначеності щодо подальшого розвитку ситуації, а також беручи до уваги економічні проблеми, пов’язані з проведенням антитерористичної операції на території України, з метою недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на валютному ринку України, керуючись статтею 99 Конституції України, статтями 6, 7, 15, 33, 55 та розділами IV, V, VIII Закону України “Про Національний банк України”, статтями 66, 67 та главою 11 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статтями 4, 6 та 11 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Правління Національного банку України постановляє:

 

1. Запровадити такі заходи щодо діяльності банків та фінансових установ:

 

1) дозволити резидентам здійснювати погашення кредитів, позик (у тому числі фінансової допомоги) в іноземній валюті за договорами з нерезидентами, у тому числі в разі укладання додаткових угод до кредитних договорів, не раніше строку, передбаченого договорами. Зазначена вимога поширюється на випадки дострокового виконання резидентом-позичальником зобов’язань як за основною сумою кредиту/позики, так і за іншими платежами, установленими договором кредитування (позики).

 

Національний банк України не здійснює реєстрацію змін до договорів про залучення резидентами-позичальниками кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів, які стосуються скорочення строків виконання резидентами-позичальниками зобов’язань за такими договорами або їх дострокового виконання;

 

2) уповноважені банки здійснюють операції з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні на міжбанківському валютному ринку України відповідно до нормативно-правового акта Національного банку України, що регулює порядок та умови торгівлі іноземною валютою. Операції без поставки валют забороняються;

 

3) дозволити здійснювати операції з продажу готівкової іноземної валюти одній особі в один операційний (робочий) день у сумі, що не перевищує в еквіваленті 15 000 гривень у межах однієї банківської установи;

 

4) за дорученням фізичних осіб за межі України здійснюються перекази іноземної валюти за поточними валютними неторговельними операціями:

 

без підтвердних документів з поточного рахунку в іноземній валюті або без його відкриття – на суму, що в еквіваленті не перевищує 15 000 гривень в один операційний (робочий) день. Фізичні особи-нерезиденти здійснюють такі перекази на підставі документів, що підтверджують джерела походження коштів;

 

з поточного рахунку в іноземній валюті – на суму, що в еквіваленті перевищує 15 000 гривень, але не більше ніж 150 000 гривень на місяць. Фізичні особи-резиденти здійснюють такі перекази виключно на підставі підтвердних документів.

 

Зазначені в абзаці третьому цього підпункту вимоги щодо обмеження суми переказу не поширюються на:

 

оплату витрат на лікування в медичних закладах іншої держави, а також на оплату витрат на транспортування хворих;

 

оплату витрат, пов’язаних зі смертю громадян за кордоном (транспортні витрати та витрати на поховання);

 

перекази, що здійснюються на підставі вироків, рішень, ухвал і постанов судових, слідчих та інших правоохоронних органів;

 

оплату витрат на навчання виключно для оплати навчального процесу; перекази коштів, отриманих як оплата праці нерезидентами в Україні, пенсії, аліменти; оплату витрат іноземним судовим, слідчим, нотаріальним та іншим повноважним органам (у тому числі сплата податків, зборів, інших обов’язкових платежів);

 

перекази, що здійснюються громадянами в разі виїзду за кордон на постійне місце проживання;

 

5) банки зобов’язані обмежити видачу готівкових коштів у національній валюті через каси та банкомати в межах до 150 000 гривень на добу на одного клієнта. Вимоги цього підпункту не поширюються на видачу готівкових коштів:

 

на виплату заробітної плати, витрат на відрядження (у межах норм, установлених законодавством), пенсій, стипендій, інших соціальних та прирівняних до них виплат (крім матеріальної допомоги);

 

на виплати гарантованих сум відшкодування вкладникам за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

 

6) призупинити випуск банками ощадних (депозитних) сертифікатів. Погашення раніше випущених ощадних (депозитних) сертифікатів здійснюється виключно шляхом перерахування коштів на рахунок власника сертифіката або його пред’явника;

 

7) уповноважені банки мають право достроково повертати вклади, залучені

 

в   іноземній валюті за всіма типами договорів, та достроково погашати ощадні (депозитні) сертифікати, номіновані в іноземній валюті, у національній валюті за курсом купівлі іноземної валюти уповноваженого банку на день проведення операції;

 

8) установити для уповноважених банків ліміт загальної довгої відкритої валютної позиції банку (Л13-1) не більше 1%;

 

9) уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України.

 

Зазначена вимога поширюється на видачу (отримання) готівкових коштів як у межах України, так і за її межами незалежно від кількості рахунків клієнта в  одному банку.

 

Вимоги цього підпункту не поширюються на:

дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, міжнародні фінансові організації, представництва міжнародних фінансових організацій та їх співробітників, якщо вони не є громадянами України або не проживають у ній постійно та акредитовані Міністерством закордонних справ України;

 

операції із забезпечення витрат на відрядження працівників за кордон резидентами ? юридичними особами і фізичними особами-підприємцями та іноземними представництвами;

 

10) уповноважені банки зобов’язані включити суму балансової вартості придбаних облігацій внутрішніх державних позик з індексованою вартістю, зменшену на розмір нарахованого купонного доходу, до розрахунку загальної (довгої/короткої) відкритої валютної позиції;

 

11) уповноважені банки повинні забезпечити проведення виваженої політики під час здійснення операцій з торгівлі іноземною валютою і з цією метою вони мають здійснювати:

 

щоденний моніторинг операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України в цілому по системі банку;

 

заходи щодо аналізу операцій клієнтів з купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України стосовно їх відповідності суті діяльності клієнта та його фінансового стану, економічної доцільності та наявності очевидної законної мети.

 

Керівники банків мають взяти під особистий контроль здійснення банками операцій з торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України;

 

12) зобов’язати уповноважені банки для здійснення купівлі іноземної валюти за дорученням клієнтів попередньо зараховувати кошти в гривнях на окремий аналітичний рахунок балансового рахунку 2900 “Кредиторська заборгованість за операціями з купівлі-продажу іноземної валюти, банківських та дорогоцінних металів для клієнтів банку” (далі ? рахунок 2900). Із цього рахунку кошти можуть бути перераховані для купівлі іноземної валюти не раніше третього операційного дня з дня зарахування гривень на цей рахунок.

 

Уповноважений банк перераховує на рахунок 2900 такий обсяг коштів у гривнях, що достатній для здійснення операцій з купівлі зазначеного в заяві обсягу іноземної валюти, перерахованого за курсом гривні до іноземної валюти в день зарахування коштів у гривнях на рахунок 2900, але не нижче, ніж офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на цей день.

 

У разі зміни курсу іноземної валюти в день здійснення операції з купівлі іноземної валюти уповноваженим банкам дозволяється додатково зараховувати кошти в гривнях на рахунок 2900 у сумі, що не вистачає для виконання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти. Коли клієнт не має можливості перерахувати додаткову суму гривні на купівлю іноземної валюти та згоден на придбання меншої суми іноземної валюти, банк здійснює купівлю іноземної валюти, меншу ніж вказана в заяві про купівлю іноземної валюти.

 

З метою недопущення недобросовісної практики проведення валютних операцій, зокрема купівлі іноземної валюти за фіктивними угодами, які мають на меті використання коштів з протиправною метою, уповноважені банки формують реєстр з купівлі іноземної валюти, який подається до Національного банку України в день отримання заяви клієнта про купівлю іноземної валюти, разом з документами, які є підставою для купівлі іноземної валюти.

 

Уповноважений банк має забезпечити неухильне дотримання вимог цього підпункту. У зв’язку з цим банки мають відмовляти клієнтам у кредитуванні (авансуванні) в іноземній валюті, якщо такі кошти залучаються для оплати зобов’язань клієнта в іноземній валюті з метою уникнення виконання вимоги цього підпункту;

 

13) видача готівкових коштів у межах України за електронними платіжними засобами, що емітовані як резидентами, так і нерезидентами, здійснюється виключно в гривнях;

 

14) іноземна валюта, переказана з-за кордону на користь фізичної особи ? резидента і нерезидента для виплати готівкою без відкриття рахунку, виплачується одержувачу виключно в гривнях.

 

2. Установити, що на період дії цієї постанови операційний день банку триває до 18.00. Операції банку, що здійснюються після закінчення операційного дня, відображаються банком на наступний день.

 

3. Інші нормативно-правові акти Національного банку України діють у частині, що не суперечить вимогам цієї постанови.

 

4. Постанова набирає чинності з 02 вересня та діє до 02 грудня 2014 року включно.

 

5. Контроль за виконанням цієї постанови залишаю за собою.

 

 

Голова                                                                                                              В. О. Гонтарева

 

Інд. 29-2


  • BarbaraWani и Michaeluttex это нравится


#628 Постанова ВСУ від 2 липня 2014 року №6-36цс14 (Заем по расписке по умолчанию...

Написано Виктор Николаев 14 Июль 2014 - 11:15

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-36цс14

 

          У частині першій статті 1048 ЦК України, яка має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

          Згідно зі статтею 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

          Таким чином, у випадку, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, позичальник зобов’язаний сплатити винагороду (проценти за користування позикою) й у випадку, коли таким договором не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики.

 

 

 

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

 

 2 липня 2014 року                                                                                                                      м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

    

головуючого

суддів:

 

Яреми А.Г.,

Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л., -

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від18 грудня 2013 року,

 

в с т а н о в и л а :

 

         У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою.

Зазначала, що 24 жовтня 2009 року вона надала ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 111 902 грн, які остання зобов’язалась повернути їй до 1 січня 2010 року, що підтверджується відповідною розпискою.    

         Посилаючись на те, що в установлений строк ОСОБА_2 зазначені грошові кошти не повернула, просила стягнути з неї 111 902 грн основного боргу, 10 080 грн 37 коп. – три проценти річних від простроченої суми за період з 1 січня 2010 року до 31 грудня 2012 року на підставі частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та 32 564 грн 60 коп. процентів за користування позикою на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.

         У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною.

         Посилаючись на те, що 24 жовтня 2009 року проти своєї волі під психологічним тиском ОСОБА_3 видала зазначену вище розписку, але вказані в розписці грошові кошти вона не отримувала, просила визнати розписку недійсною. 

         Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_1  задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  111 902 грн позики, що станом на 27 грудня 2012 року за курсом Національного банку України еквівалентно 14 тис. доларів США, та 10 070 грн 29 коп. – три проценти річних від суми позики за прострочення виконання грошового зобов’язання; у задоволенні решти позовних вимог і зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

          Додатковим рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 1 жовтня 2013 року, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1  2 294 грн витрат на правову допомогу.

          У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначених судових рішень у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою та прийняття нового рішення в цій частині, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          В обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовано зазначену правову норму. 

          Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми позики, трьох процентів річних від простроченої суми та процентів за користування позикою й за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_3, про визнання розписки недійсною допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).   

          Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1  доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

          У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 24 жовтня 2009 року ОСОБА_2 одержала в позику від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 14 тис. доларів США та зобов’язалась повернути їх до 1 січня 2010 року, про що видала розписку.

          Зазначені грошові кошти в установлений строк ОСОБА_2 не повернула.      

          Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають із тих підстав, що договором позики не передбачено нарахування та одержання позикодавцем процентів від суми позики. 

          Разом із тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах, містяться висновки про те, що до правовідносин фізичних осіб, які виникли з надання позики, підлягає застосуванню стаття 1048 ЦК України, тому у разі, якщо договором позики не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики (не встановлена безоплатність договору позики), вимоги позикодавця про стягнення процентів від суми позики є правомірними і їх розмір у такому разі повинен визначатись на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а саме статті 1048 ЦК України.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

          Договір позики може бути оплатним, тобто таким, що передбачає сплату процентів за користування сумою позики, або безоплатним – якщо виконання позичальником зобов’язання обмежується поверненням боргу.

          Правила щодо сплати процентів від суми позики містяться у статті 1048 ЦК України.

          Так, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. 

          Отже, у частині першій статті 1048 ЦК України, що має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо  безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Указане правило спрямоване на захист інтересів позикодавця у разі, якщо договором позики розмір процентів не визначений.

          Випадки, коли договір позики вважається безоплатним, зазначені в частині другій статті 1048 ЦК України. Визначене вказаною нормою правило про безоплатність договорів позики є імперативним і не може бути змінене за погодженням сторін.

          Таким чином, законом передбачено право позикодавця на одержання від позичальника суми позики та винагороди (процентів за користування позикою) у разі, якщо інше не встановлено договором або законом.  

          Винагорода для позикодавця встановлюється у формі процентів від суми, що надається у позику, розмір яких визначається сторонами в договорі позики, або, якщо такий розмір процентів не встановлений, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

          Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції в судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, від 25 квітня 2012 року, від 19 грудня 2012 року, від 13 червня 2012 року, які надані ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 1048 ЦК України в подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, з огляду на те, що спірний договір позики не є безоплатним у розумінні норм частини другої статті 1048 ЦК України та що розмір процентів від суми позики ним не встановлений, суд касаційної інстанції, не застосувавши до спірних правовідносин положення статті 1048 ЦК України, дійшов помилкового висновку про те, що позикодавець не має права на одержання від позичальника процентів від суми позики, оскільки цим договором не передбачено нарахування та одержання зазначених процентів. 

          За таких обставин ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року підлягає скасуванню в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а :

 

         Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

         Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувати в частині залишення без змін судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

 

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:

Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-36цс14.doc   47,62К   120 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#48631 Решение КСУ о возможности апелляционного обжалования отдельно от решения суда...

Написано Justinwam 06 Март 2015 - 17:12

Доброго дня. Выражу свою благодарнось ТС за решение этой проблемы Жду еще рекомендции.
  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#26 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-20цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:32

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-20цс11.doc   65,99К   123 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#24 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-88цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 15:03

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

21 травня 2012 року                                                                                                м. Київ

 

Верховний Суд України в складі:

 

головуючого Охрімчук Л.І.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор`євої Л.І.,

Гриціва М.І,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,

Жайворонок Т.Є.

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Кліменко М.Р.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Косарєва В.І.,

Кузьменко О.Т.,

Лященко Н.П.,

Онопенка В.В.,

Патрюка М.В.,

Пивовара В.Ф.,

Потильчака О.І.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Таран Т.С.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г., -

 

розглянувши в судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства Банк «Траст» про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року у справі за позовом відкритого акціонерного товариства Банк «Траст» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за позовом ОСОБА_2 до відкритого акціонерного товариства Банк «Траст», третя особа - ОСОБА_1, про визнання поруки такою, що припинена,

 

в с т а н о в и в:

 

У липні 2010 року відкрите акціонерне товариство Банк «Траст» (далі – ВАТ Банк «Траст»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство Банк «Траст» (далі – ПАТ Банк «Траст»), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Зазначало, що 22 травня 2008 року та 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 10 тис. доларів США, 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити й сплатити проценти у строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено договори поруки, за умовами яких ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 своїх зобов’язань за вказаними кредитними договорами не виконує, просило стягнути солідарно із ОСОБА_1 і ОСОБА_2 заборгованість за цими договорами.

        

У листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ВАТ Банк «Траст» про визнання поруки такою, що припинена.

Зазначав, що 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити й сплатити проценти в строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ним та ВАТ Банк «Траст» було укладено договори поруки, за умовами яких він поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

22 жовтня 2009 року додатки № 1 до кредитних договорів викладено в новій редакції, згідно з якою змінено графік погашення кредиту та встановлено реальні процентні ставки в розмірі 26,32% і 26,43%, унаслідок чого збільшився розмір щомісячних платежів та загальної суми боргу.

Посилаючись на те, що на зміни забезпечених порукою зобов’язань, якими збільшено обсяг відповідальності боржника, а відтак і його відповідальності, він згоди не давав, просив визнати поруку такою, що припинена.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 3 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 травня 2011 року, позовні вимоги ПАТ Банк «Траст» задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ Банк «Траст» 256 111 грн. заборгованості за кредитними договорами, у задоволенні решти позовних вимог ПАТ Банк «Траст» відмовлено; позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено: визнано поруку за договорами поруки від 2 вересня 2008 року такою, що припинена; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ Банк «Траст» 1 700 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; стягнуто з ПАТ Банк «Траст» на користь ОСОБА_2 869 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

 

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року у відкритті касаційного провадження відмовлено з підстав, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України.

 

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ПАТ Банк «Траст» просило скасувати зазначену ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

В обґрунтування заяви ПАТ Банк «Траст» надало рішення колегії суддів Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року та постанову Вищого господарського суду України від 29 листопада 2007 року, в яких, на думку товариства, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

 

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2011 року поновлено ПАТ Банк «Траст» строк для подання заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; допущено цивільну справу за позовом ВАТ Банк «Траст» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами та за позовом ОСОБА_2 до ВАТ Банк «Траст», третя особа – ОСОБА_1, про визнання поруки такою, що припинена, до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши за матеріалами справи наведені в заяві ПАТ Банк «Траст» доводи, Верховний Суд України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 

Судами встановлено, що 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_1 укладено кредитні договори, за умовами яких банк надав ОСОБА_1 кредити в розмірі 6 тис. доларів США та 5 тис. доларів США зі сплатою 21,5% річних, а ОСОБА_1 зобов’язалась повернути кредити та сплатити проценти в строк і на умовах, установлених указаними договорами згідно з графіком повернення кредиту, зазначеним у додатках № 1 до договорів.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за цими кредитними договорами 2 вересня 2008 року між ВАТ Банк «Траст» і ОСОБА_2 було укладено договори поруки, за умовами яких ОСОБА_2 поручився перед банком за виконання ОСОБА_1 своїх обов’язків.

22 жовтня 2009 року додатки № 1 до кредитних договорів викладено в новій редакції, згідно з якою змінено графік погашення кредиту та встановлено реальні процентні ставки в розмірі 26,32% та 26,43%, унаслідок чого збільшився розмір щомісячних платежів і загальної суми боргу.

 

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання поруки такою, що припинена, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, виходив із того, що внаслідок внесення змін до кредитних договорів без згоди поручителя відбулося збільшення обсягу відповідальності останнього, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки, та дійшов висновку про те, що обраний ОСОБА_2 спосіб захисту свого порушеного права відповідає вимогам ст. 16 ЦК України.

 

Разом з тим у наданих як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права судових рішеннях містяться висновки про те, що ні законом, ні договором поруки не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання договору поруки припиненим; припинення поруки закон повязує зі зміною зобов’язання, забезпеченого порукою, а не зміною будь-яких умов кредитного договору.

 

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Верховний Суд України виходить із наступного.

 

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб’єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст. 16 ЦК України.

Звертаючись до суду з позовом за захистом, ОСОБА_2 посилався на невизнання банком його права, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення поруки у зв’язку зі зміною зобов’язання без його згоди, унаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов’язків.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 3 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Відповідно до положення ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення поруки у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується.

Таким чином, звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

При цьому внесення змін до кредитного договору про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, без згоди поручителя є підставою для визнання поруки такою, що припинена.

Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України) слід дійти висновку про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

У справі, рішення суду касаційної інстанції в якій переглядається, установивши, що внесення змін до кредитних договорів про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, без згоди поручителя, а саме: зміна графіка погашення кредиту та встановлення реальної процентної ставки за користування кредитом, призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя, та застосувавши норми ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про визнання поруки такою, що припинена.

Зазначені висновки відповідають установленим обставинам справи та нормам матеріального права, а доводи заяви ПАТ Банк «Траст» цих висновків не спростовують.

 

За таких обставин підстави для скасування ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року відсутні.

Керуючись стст. 355, 360-3, 360-5 ЦПК України, Верховний Суд України

 

п о с т а н о в и в:

 

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства Банк «Траст» про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2011 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий Л.І. Охрімчук

 

Судді:

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

В.І. Косарєв

О.Т. Кузьменко

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко

М.В. Патрюк

В.Ф. Пивовар

В.С. Гуль

О.І. Потильчак

В.І. Гуменюк

А.І. Редька

А.А. Ємець

Т.Є. Жайворонок

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

М.Р. Кліменко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Т.С. Таран

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

Є.І. Ковтюк

А.Г. Ярема

 

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

 

У разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

При цьому звернення особи до суду з позовом про визнання поруки такою, що припинена, на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України не є необхідним, проте такі вимоги можуть розглядатися судом у разі наявності відповідного спору.

Внесення без згоди поручителя змін до кредитного договору про зміну зобов’язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності як боржника, так і поручителя, є підставою для визнання поруки такою, що припинена.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-88цс11.doc   52,37К   81 Количество загрузок:

  • Mavavto и roogiefilMen это нравится


#23 Постанова ВСУ від 21.05.2012 року у справі №6-69цс11

Написано Андрей 16 Февраль 2014 - 14:51

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

21 травня 2012 року                                                                                                        м. Київ

 

 

Верховний Суд України у складі:

 

головуючого Жайворонок Т.Є.,

 

суддів:

Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Вус С.М.,

Глоса Л.Ф.,

Гошовської Т.В.,

Григор’євої Л.І.,

Гриціва М.І.,

Гуля В.С.,

Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,

Заголдного В.В.,

Канигіної Г.В.,

Кліменко М.Р.,

Ковтюк Є.І.,

Колесника П.І.,

Короткевича М.Є.,

Косарєва В.І.,

Кузьменко О.Т.,

Лященко Н.П.,

Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,

Патрюка М.В.,

Пивовара В.Ф.,

Пилипчука П.П.,

Потильчака О.І.,

Редьки А.І.,

Романюка Я.М.,

Сеніна Ю.Л.,

Таран Т.С.,

Шицького І.Б.,

Школярова В.Ф.,

Яреми А.Г.,-

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», кооперативу «Союз» про припинення дії договорів поруки та за позовом публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» (даліПАТ «Універсал Банк») до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,

 

в с т а н о в и в :

 

У серпні 2009 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 15 серпня 2007 року між ПАТ «Універсал Банк» та кооперативом «Союз» укладено генеральний договір на здійснення кредитних операцій НОМЕР_1 (далі – Генеральний договір). На забезпечення виконання зобов’язань за цим договором між ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ПАТ «Універсал Банк» 15 серпня 2007 року укладені договори поруки. У подальшому між ПАТ «Універсал Банк» та кооперативом «Союз» укладено додаткові угоди, якими викладено в новій редакції положення Генерального договору, у тому числі щодо відповідальності позичальника, унаслідок чого суттєво збільшився обсяг відповідальності поручителів. Зазначені зміни були внесені без згоди позивачів. ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили припинити дію договорів поруки, укладених між ними та ПАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз».

У вересні 2009 року ПАТ «Універсал Банк» звернулося до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 21 серпня 2007 року між ним і кооперативом «Союз» укладено кредитний договір НОМЕР_2 (з відкриттям кредитної лінії) у межах зазначеного Генерального договору. 15 серпня 2007 року між банком, кооперативом «Союз» та ОСОБА_1, ОСОБА_2 укладено договори поруки. Додатковою угодою між ПАТ «Універсал Банк» і кооперативом «Союз» були внесені зміни до кредитного договору НОМЕР_2, у тому числі щодо відповідальності позичальника. У зв’язку з невиконанням позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором НОМЕР_2 утворилась заборгованість. ПАТ «Універсал Банк» просило стягнути із ОСОБА_1, ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за кредитним договором НОМЕР_2 у сумі, еквівалентній 13 748 974 грн. 66 коп.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 28 вересня 2010 року, позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено: припинено дію договору поруки від 15 серпня 2007 року, укладеного між ВАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз» та ОСОБА_1 і припинено дію договору поруки від 15 серпня 2007 року, укладеного між ВАТ «Універсал Банк», кооперативом «Союз» і ОСОБА_2; у задоволенні позову ПАТ «Універсал Банк» відмовлено.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року відмовлено ПАТ «Універсал Банк» у відкритті касаційного провадження в указаній справі.

У липні 2011 року ПАТ «Універсал Банк» подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2011 року допущено до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «Універсал Банк», кооперативу «Союз» про припинення дії договорів поруки та за позовом ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за заявою ПАТ «Універсал Банк» про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року.

Ухвалами судді Верховного Суду України від 14 листопада 2011 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У заяві ПАТ «Універсал Банк» просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 травня 2011 року у справі №6-496св11, постанови Вищого господарського суду України: від 18 лютого 2010 року у справі №6/179/09, від 20 червня 2006 року у справі №47/240, від 29 листопада 2007 року у справі №22/455-26/287, від 26 жовтня 2010 року у справі №4/190(16/66), від 22 вересня 2010 року у справі №37/73-09, ухвалу Верховного Суду України від 13 лютого 2008 року у справі №6-24773св07, рішення Верховного Суду України від 1 грудня 2010 року у справах №48704св10 та №6-48706св10, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України.

 

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що внаслідок викладення в новій редакції тексту Генерального договору, внесення до нього змін додатковими угодами без згоди та повідомлення поручителів відбулося збільшення обсягу відповідальності останніх, що відповідно до вимог ч.1 ст. 559 ЦК України є підставою для припинення поруки.

Відмовляючи ПАТ «Універсал Банк» у відкритті касаційного провадження, касаційний суд із такими висновками судів погодився.

В основу наданих для порівняння судових рішень касаційних судів покладено висновки про те, що:

- обсяг зобов’язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору; підписуючи договір поруки, поручитель погодився з умовами основного договору щодо збільшення розміру процентної ставки та зобов’язався відповідати перед банком за виконання позичальником усіх його зобов’язань, як тих, що виникають із кредитного договору, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому (справа №6-496св11);

- проценти, які позичальник зобов’язався сплачувати за кредитним договором, є платою за користування кредитними коштами, а не рівнем відповідальності, у зв’язку із чим підвищення плати за користування кредитними коштами не є підвищенням відповідальності (справа №6/179/09);

- зміни до кредитного договору, які вносились додатковими угодами і якими збільшено позичальнику ліміт кредитування, змінено графік повернення кредиту, не вплинули на розмір відповідальності за договором поруки, тому не повинні були узгоджуватись із поручителем (справа №47/240);

- між банком та позичальником укладено договір кредитної лінії з певним лімітом, транші за яким обумовлені окремими угодами, а поручитель взяв на себе зобов’язання погасити не сплачені боржником кошти, отримані ним за договором кредитної лінії, тому розмір відповідальності поручителя не збільшився, оскільки відсутні докази того, що кредитування за траншами перевищило межі, визначені кредитною лінією (справа №6-24773св07);

- порушення банком пункту договору щодо свого обов’язку змінювати умови кредитного договору за наявності письмової згоди поручителя не є підставою для припинення договору поруки, тому що закон пов’язує таке припинення зі зміною зобов’язання, забезпеченого порукою, а не зі зміною будь-яких умов кредитного договору (справа №22/455-26/287);

- сторонами не доведено належними та допустимими доказами внесення змін до кредитного договору щодо процентної ставки, тому відсутні правові підстави стверджувати, що сторонами кредитного договору збільшено обсяг відповідальності поручителя (справа №4/190(16/66));

- за умовами договору поруки поручитель зобов’язався перед банком за виконання позичальником зобов’язань, що виникають із договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії та будь-яких угод до нього, у тому числі тих, що збільшують основне зобов’язання, тому посилання на припинення договору поруки у зв’язку зі збільшенням обсягу відповідальності поручителя є безпідставним (справа №37/73-09);

- такого способу захисту, як визнання в судовому порядку договору поруки припиненим у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, законодавством України не передбачено, не передбачає такого способу й укладений між сторонами договір поруки (справи №48704св10, №6-48706св10).

Крім того, в обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав постанову Верховного Суду України від 17 січня 2011 року у справі №3-62г10, в основу якої покладено висновок про те, що обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким передбачено право банку змінити процентну ставку в певних випадках, тому відсутні підстави для припинення поруки, оскільки закон пов’язує припинення договору поруки зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов’язання, забезпеченого порукою.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм права, а саме: ст. 16, ч. 1 ст. 559 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого.

Захист цивільних прав – це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб’єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилалися на невизнання банком права, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, і просили припинити договір поруки, тобто припинити правовідношення.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, а за п. 7 ч. 2 цієї статті – припинення правовідношення.

За положеннями ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати.

Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Таким чином, за положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України, ст. ст. 3 – 5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що в разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов’язання за договором поруки, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Таким чином, у справі, що переглядається, суд обгрунтовано виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього; збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

Разом із тим помилковим є висновок суду про те, що права поручителів підлягають захисту шляхом припинення договору поруки, тобто за п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, оскільки це суперечить положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу.

Ураховуючи те, що суд касаційної інстанції, переглядаючи в касаційному порядку зазначену справу, допустив помилку в застосуванні норм матеріального права, заява ПАТ «Універсал Банк» підлягає частковому задоволенню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Верховний Суд України

 

постановив:

 

Заяву публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 грудня 2010 року скасувати, направити справу на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий Т.Є. Жайворонок

 

Судді

М.І. Балюк

В.П. Барбара

І.С. Берднік

С.М. Вус

Л.Ф. Глос

Т.В. Гошовська

Л.І. Григор’єва

М.І. Гриців

В.С. Гуль

В.І. Гуменюк

А.А. Ємець

В.В. Заголдний

Г.В. Канигіна

М.Р. Кліменко

Є.І. Ковтюк

П.І. Колесник

М.Є. Короткевич

В.І. Косарєв

О.Т. Кузьменко

Н.П. Лященко

В.В. Онопенко

Л.І. Охрімчук

М.В. Патрюк

В.Ф. Пивовар

П.П. Пилипчук

О.І. Потильчак

А.І. Редька

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

Т.С. Таран

І.Б. Шицький

В.Ф. Школяров

А.Г. Ярема

 

Правова позиція

(постанова Верховного Суду України від 21 травня 2012 року № 6-69цс11)

 

У випадку невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України на припинення зобов’язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного законодавства і судочинства, права особи на захист в суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (ст. ст. 3, 12-15, 20 ЦК України, ст. ст. 3 – 5, 11, 15, 31 ЦПК України).

Суд обгрунтовано виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього; збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає, зокрема у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в сторону збільшення, розширення змісту основного зобов’язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

 Разом з тим, помилковим є висновок суду про те, що право поручителів підлягають захисту шляхом припинення договору поруки, тобто за п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України, оскільки це суперечить положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу. Таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання поруки припиненою.

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-69цс11.doc   65,95К   62 Количество загрузок:

  • XTHighamlogy и roogiefilMen это нравится


#721 НБУ разъяснил порядок отмены пени и штрафов по договорам кредита во время АТО

Написано Виктор Николаев 07 Ноябрь 2014 - 13:13

Напомним, ст. 2 Закона Украины от 02.09.2014 N 1669-VII "О временных мерах на период проведения антитеррористической операции" установлен запрет на начисление пени и/или штрафов на основную сумму задолженности из обязательств по кредитным договорам и договорам займа в период проведения антитеррористической операции:
  • гражданам Украины, которые зарегистрированы и постоянно проживают или переселились в период с 14 апреля 2014 года из населенных пунктов, где проводилась антитеррористическая операция;
  • юридическим лицам и физическим лицам - предпринимателям, которые осуществляют (осуществляли) свою хозяйственную деятельность на территории этих населенных пунктов.
Банки обязаны отменить указанным лицам пеню и/или штрафы, начисленные на основную сумму задолженности из обязательств по кредитным договорам и договорам займа в период проведения антитеррористической операции. 
 
Периодом проведения антитеррористической операции считается время с 14 апреля 2014 года до даты вступления в силу указа Президента Украины о завершении проведения антитеррористической операции или военных действий на территории Украины.
 
Ранее, многие банковские учреждения неохотно исполняли требования указанного закона и всё-равно насчитывали кредитозаемщикам баснословные пени и штрафы, аргументируя это непредоставлением каких-либо документов, например сертификата Торгово-промышленной палаты и т.п.
 
Однако теперь НБУ четко указал банкам порядок освобождения заемщиков из зоны АТО от начисления им штрафных санкций.
 
Банки должны устанавливать место проведения хозяйственной деятельности юридического лица, физического лица-предпринимателя на основе данных Единого государственного реестра юридических лиц и физических лиц-предпринимателей, а место проживания клиента-физического лица - на основе данных, указанных в представленных клиентом официальных документов.
 
Реализация прав лиц, предусмотренных статьей 2 Закона, не требует получения банком любых других документов, в том числе сертификатов о форс-мажорные обстоятельства (обстоятельства непреодолимой силы) Торгово-промышленной палаты. 
 
 
 
ЕЛЕКТРОННЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

 

Національний банк України                                                         Банкам України

Юридичний департамент                                                              

 

05.11.2014 № 18-112/64483

 

 

Про скасування пені та штрафів

за договорами кредиту під  час АТО

 

 

Національний банк України з метою забезпечення реалізації статті 2  Закону України від 02.09.2014 № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі – Закон), повідомляє наступне.

         Статтею 2 Закону встановлено заборону нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території цих населених пунктів. Банки зобов'язані скасувати зазначеним у  статті 2  Закону особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

Періодом проведення антитерористичної операції  вважається  час з 14 квітня 2014 року до дати набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Банки мають встановлювати місце проведення господарської діяльності юридичної особи, фізичної особи-підприємця на основі даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а місце проживання клієнта-фізичної особи – на основі даних, зазначених в поданих клієнтом офіційних документах або засвідчених в установленому порядку їх копій. Отримані дані банки мають співставляти з Переліком населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України 30 жовтня 2014 року № 1053-р.

Реалізація прав осіб, передбачених статтею 2 Закону, не потребує отримання банком будь-яких інших документів, в тому числі сертифікатів про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) Торгово-промислової палати.

Нагадуємо про необхідність неухильного дотримання вимог Закону та відповідальність керівників банків за їх невиконання.

 

 

Заступник Голови

Національного банку України                                                           Я.В. Смолій

 

 

 

Косенко Е. О. т. 256-04-07

18IURI@u0h0

Прикрепленные файлы


  • Michaeluttex это нравится


#619 Правовая позиция ВСУ о недействительности договора в связи с отсутствием суще...

Написано Виктор Николаев 04 Июль 2014 - 14:19

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 липня 2014 року у справі

 № 6-78цс14

 

 

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України й ст. 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту порушене право, а тому при розгляді справи про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності у договорі передбаченої ст. 15 Закону України «Про оренду землі» такої істотної умови, як умова передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, суду слід зясувати чи дійсно порушено права орендодавця відсутністю такої умови та в чому полягає порушення законних прав позивача.

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

2 липня 2014 року                                                                                           м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

Яреми А.Г.

 

суддів:

Григорєвої Л.І.,

Охрімчук Л.І.,

Сеніна Ю.Л.,-

Гуменюка В.І.,

Патрюка М.В.,

Лященко Н.П.,

Романюка Я.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним за заявою дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 31 травня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

          У січні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (далі – ДП «Ілліч-Агро Донбас») про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Зазначав, що на підставі державного акта на право власності йому належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області.

          У 2009 році між ним і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки, зі змістом якого він не був ознайомлений.

          Лише в 2011 році він отримав у ДП «Ілліч-Агро Донбас» примірник договору, який зареєстрований у Держкомземі 5 травня 2010 року, з якого зрозумів, що договір оренди земельної ділянки не містить усіх передбачених ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі – Закон) істотних умов, зокрема умови передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          З підстав, визначених ч. 2 ст. 15 Закону, ОСОБА_1 просив визнати договір оренди недійсним через відсутність у ньому всіх істотних умов.

          Рішенням Новоазовського районного суду Донецької області від 4 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 березня 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано недійсним договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1, укладений між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» та зареєстрований 5 травня 2010 року; вирішено питання про розподіл судових витрат.

          Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року касаційну скаргу ДП «Ілліч-Агро Донбас» відхилено, рішення у справі залишено без змін.

          У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року ДП «Ілліч-Агро Донбас» порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень та ухвалення нового рішення про відмову у позові з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. 15 Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ДП «Ілліч-Агро Донбас» посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

          ДП «Ілліч-Агро Донбас» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в наданих для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

          Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

          За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

          У справі, яка переглядається, судом установлено, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 10 грудня 2008 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Самійлівської сільської ради Новоазовського району Донецької області. Між ОСОБА_1 і ДП «Ілліч-Агро Донбас» укладено договір оренди НОМЕР_1 без дати, який було зареєстровано в Новоазовському державному відділі державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті із земельних ресурсів» 5 травня 2010 року. За умовами договору позивач передав ДП «Ілліч-Агро Донбас» указану земельну ділянку в користування.

          Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що спірний договір оренди не містить усіх істотних умов, передбачених ст. 15 Закону, зокрема умов передачі в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, що є підставою для визнання його недійсним.

          Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 29 січня 2013 року на підставі ст. 15 Закону дійшов висновку про те, що сама по собі відсутність у договорі певної істотної умови ще не є безумовною підставою для визнання його недійсним без з’ясування того, чи були порушені, невизнані чи оспорені права свободи чи інтереси позивачів як орендодавців.

          Зазначене свiдчить про те, що має мiсце неоднакове застосування судом касаційної iнстанцiї одних i тих самих норм матерiального права, а саме: ст. 15 Закону, та ухвалення ним рiзних за змiстом судових рiшень у подiбних правовiдносинах.

          Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

          Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

          Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

          З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

          У справі, яка переглядається, суд виходив із того, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки є недійсним відповідно до ст. 15 Закону, оскільки в ньому відсутні такі істотні умови, як умови передачі у заставу чи внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

          При цьому судом залишено поза увагою вимоги ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, і не встановлено, чи дійсно порушуються права позивача у зв’язку з відсутністю в оспорюваному ним договорі оренди зазначеної умови.

          Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 травня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

          Заяву дочірнього підприємства «Ілліч-Агро Донбас» публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» задовольнити частково.

          Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31  травня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

          Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий

А.Г. Ярема

 

Судді:                                       

Л.І. Григор’єва

М.В. Патрюк

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк

Н.П. Лященко

Ю.Л. Сенін

Л.І. Охрімчук

Прикрепленные файлы

  • Прикрепленный файл  6-78цс14.doc   38,55К   65 Количество загрузок:

  • Michaeluttex это нравится


#55403 Test, just a test

Написано Vono 17 Октябрь 2018 - 23:20

Hello. And Bye.
  • Vono это нравится


#55402 Test, just a test

Написано Vono 17 Октябрь 2018 - 23:19

Hello. And Bye.
  • Vono это нравится


#55379 Купить gps компас трекер

Написано ScoonoBib 09 Август 2018 - 16:25

Мое почтение
Левитация или поднятие на воздух без всякой видимой поддержки тяжелого тела и путешествие на водах производились в некоторых случаях с помощью элементалей воздуха и воды, хотя иной метод встречается чаще. радиожучок купить алиэкспресс Читает магнитола в вольве s70 преобразователь напряжения из12в в 24в видеорегистратор в avante. микрокамера купить в екатеринбурге Видеорегистратор d804f секс знакомства минска memberlist видеорегистратор inspector bx 90 pdf знакомства. микро радиожучок Наssangyong new actyon недорогой хороший радар детектор штатная автомагнитола на эпику навигационная. сделать радиожучки Eplutus dvr 017 ночное видение gps навигатор для сахалинской области на автомобильный преобразователь. радио жучок прослушка Японские магнитолы санкт петербург автомагнитолы lg 5630 штекер подключения автоакустика sony xs f 1027se. объектив на магнитедля айфона
Глонасс навигатор в ноутбуке gps высшее образование в гатчине проходят вечера знакомства для взрослых. бинокль bushnell 32х40
Разрешите откланяться.
  • TermoPlenka это нравится